Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Ні,— признався я.

— Це середньовічне “мистецтво умирання”. Уявляєш, люди придумали й розробили правила мистецтва умирання. Жахливо? Ні! Просто маємо ще один спосіб утечі від смерті, від того, від чого втекти неможливо, через це й придумуються дивовижні, навіть дивачні й наївні способи, які будуються на нашій самооблуді. Від того всього можна у відчай упасти, а що таке відчай? Знову-таки наближення до смерті. Відчуваєш, вона скрізь і в усьому: в дереві, в траві, в коті чи собаці, у квітці, навіть у цеглі, з якої зведено будинок, бо цегла рано чи пізно також розкришиться. А знаєш, де її немає? У піску, пустелі, бо пісок — це те, що смерть покинула. Змішай той пісок із цементом, і вона знову вселяється в цій суміші, бо їй треба зруйнувати — розчин чи бетон; самий пісок не руйнується, отже, не знає смерті. Скеля тріскається й розсипається, а пісок — ні. Через те, коли мені дуже важко, а важко людині стає, коли підступає смерть, я слухаю пісню піску. Знаєш що це таке?

Я дивився на приятеля: зір його палав, а щоки покрилися землистими рум’янцями.

“Господи! — спалахнуло в мені,— адже він мудрий! Чому, Господи, поселив мудрість у таке кволе, тлінне тільце — чи, може, тільки в таке тільце мудрість спеціально вкладається?”

— Це такий дивний звук,— казав Славко,— який виникає, коли йдеш піском, щось схоже на посвист, різкий і гострий. Він якийсь неприродний, я б сказав — космічний, і в тому посвисті — усе: ми і смисл життя нашого, а заодно наша смерть. Пісня піску — це не музика, бо музика — це світ штучно уладнених звуків,— це голос смерті, її пісня, хоч самої смерті в піску й нема. Отже, смерть промовляє звідтіля, де її нема, але мовчить, де вона є. І мовчання її — це не значить відсутність її. Але інколи вона дає про себе знати — це тоді, коли людині болить. Отже, в людському тілі ожила й заворушилася смерть. Отож і всі хвороби людські — це прояв смерті в людині. Декому вдається затамувати, залікувати хвороби, але це не вирішення проблеми, а тільки відстрочка. Бо її саму затамувати чи загнати в якусь руру не можна, хіба що в пісок. Але тоді на піску проростає якийсь кущ чи травинка, і вона в них оживає.

— Але чому ти говориш, що Бог — це смерть? — спитав я.

— Бо умовою життя є саме смерть. Без смерті ніякого життя існувати не може. Без смерті — тільки пустеля та пісок. Візьми планети, на яких колись було життя, а тепер нема. Що там? Пустеля і пісок.

— А може, пустеля і пісок — це і є царство смерті?

— Ні, це смерть смерті. Царство смерті — царство живих і живого.

— Дивні речі кажеш. Чому так думаєш?

— Бо приходить пора,— жорстко сказав Славко.— Думки взагалі виникають, коли приходить пора. От скажи: від чого в нас, пацанів, раптом виникли антикомуністичні думки? Через діяльність імперіалістичних розвідок? Смішно! Від розкладового впливу старших нігілістів? Теж ні, навпаки, вплив старших на молодших завжди мінімальний, взяти хоча б ветеранів війни, яких ганяють по школах, таж з них усі сміються і зневажають їх. А все тому, що нас так уже начинено тими ідеями, що далі нікуди. Отже, прийшла пора тим комуністичним ідеалам умерти. Вони ще не так швидко вмруть, але наші думки — це як хвороба тих ідей, а це значить, що в тілі того ідолу ворухнулася смерть. І вже ніщо його від неї не збавить. Отже, вона, смерть, не тільки в матерії плоті, але й у матерії духу: в думках, ідеологіях, бажаннях, одне слово, в усьому. А те, як до неї ставитися,— це вже чисто індивідуальне.

— Дивно мені слухати тебе, — сказав я знічено.

— Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне — це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди — це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?

Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю, їхній геній набуває справжньої значимості.

Але мені було важко про таке думати — був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло, пахло, отже, було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?

Ні, я хотів утекти від думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь кошмарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й на мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.