Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Да, роботка в тебе, парень, не лахва! А міг би сидіть у чистому і кінчать спокійно десятий клас. А там і в інститутик... Так чого ти вперся? — спитав він тоном “братухи”.

— Клята вдача,— сказав я.

— А мені, знаєш, подобається, що ти такий гордий,— мовив він.— Правда, те, що ти молов антирадянщину...

— Не молов антирадянщини,— обірвав його я,— а тільки сказав, що немає кращих і гірших літератур, а є багатші і бідніші. Що багатий — ще не значить “добрий” чи “кращий”, а бідний — “гірший”, “поганий”.

— Говорити проти Росії і російської культури — це також антирадянщина, молодий чоловіче,— жорстко витис він.— І тебе по голівці за це не погладять, коли будеш так і далі тріпатись. Але все можна ще поправити. До речі, твої дружки сюди приходять — про що ви балакаєте?

— Анекдоти травимо і про дівчат.

— Це при дівчині? — зімружив він одне око.

— Ну, при дівчині ми травим пристойні анекдоти.

— Антирадянські?

— А хіба є антирадянські? — наївно спитав я.

— Ну, не корч із себе дурника, бо ти не дурник,— знову жорстко сказав.— А я думав, що ви тут притончик організували,— він вкотре вже озирнув підвал.— Непогане місце для притончика.

— Дуже брудне,— сказав я.

— Притончик — це і є брудне. Чого ж та дівчина сюди приходить?

— Бо то моя дівчина,— сказав я сердито.

— Може бути. Але в нас є дані, що твої приятелі, особливо той, Артур, теж не дуже тримають язика за зубами. Чи не говорив він, наприклад, що от у нас, мовляв, диктатура пролетаріату, а над ким?

— Ні, не говорив,— сказав я.— А над ким?

Він зирнув на мене, обдавши огидним крижаним поглядом.

— А ти й не знаєш?

— Не доводилося думати. То над ким?

— Ну, у нас не тільки пролетаріат, тобто робітничий клас. І інтелігенція, селяни, службовці, військові.

— Отже, я, як пролетаріат, здійснюю диктатуру над вами, тобто службовцем? — наївно, але з підковикою промовив я.

— Це тебе Артур так навчив говорити чи той кривий? До речі, в нас є дані, що той кривий теж по-антирадянському настроєний. Можеш це підтвердити?

— Славко? — подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..

І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,— це не люди!”

У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.

— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.

— Ви й це знаєте? — спитав я заскочено.— Звичайні книжки.

— Ну, одна з них незвичайна.

— Спенсер чи Брандес?

— Ні, та, інша.

— Записки ВУАН?

— Так. Це антирадянська книжка.

— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!

— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?

— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.

— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?

— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.

— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?

— З бібліографії — це просто,— мовив я.

— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?

— Бобчинський Акакій Акакійович.

— Чому саме так?

— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.

— Хохмив?

— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.

— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.

— Вже інтерес пропав,— сказав я.

— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.

— Як це дружити?

— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.

— А з мого боку? — спитав я.