Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Лариса прокинулася й розгублено озиралася.

У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий, із розпаленим, як у пса-гончака, поглядом, присвітив в обличчя і нам. І я вразився з виразу його обличчя: хижого, запаленого азартним вогнем — це було обличчя мисливця-хижака, який по крові переслідує підстреленого; властиво, обличчя звіра, що зачув кров. Вони швидко обдивилися вагона і так само швидко зникли.

— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.

Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б’ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все одно присуджують до розстрілу або ж докладають чималий строк.

Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широко розплющеними очима.

— Я іду в Явас до сина,— сказала вона.— А ви з України?

— З України,— сказав я.

— До брата?

— До її нареченого,— сказав я.

Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла, що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув’язнення і саме зараз гостро засумував, тому вона і іде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили “нашого”, і я відказав, що за самвидав.

— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.

— То люди немилосердні,— коротко сказала вона.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.

За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.

— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.

— Ну, вони вже по-своєму думають,— сказала жінка.

У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав,— брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.

Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.

— А може, я все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.

— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.

Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вишками, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.

— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.

Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.

— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував.

— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.

Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ганок.

— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.

Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в’язнів не було.

— Почекаємо,— сказав я.

Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з’явився в’язень.

— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.

Лариса покликала в’язня, той підвів голову.

— Кого? — він наставив до вух долоні.

Лариса назвала прізвище Артура.

В’язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи — очевидно, хвилювалася.

За якийсь час з’явився в’язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.

— Як ти? — гукнула Лариса.

Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поцілунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в’язня — Артур замахав, щоб ми тікали.

— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знаю, чи Артур почув; вони з в’язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.