Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!

— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.

— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.

Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.

— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.

— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон — коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.

— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.

— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.

Зайшла з кавою Люда.

— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.

— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.

— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.

— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.

— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.

— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.

— Символічно можна,— сказала м’якше Люда.

Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.

— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.

— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.

— Ні, сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.

— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.

— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.

— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?

Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.

— Налити тобі ще? — спитала Люда.

— Налий! — згодився я.— Цього разу за вас. Дуже радий!

— Тепер не до радості,— сказала Люда.— Хай вони поздихають!

Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше, і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про “іспанську поетесу” Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою,— Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.

— Отже, Лорка — іспанська поетеса? — спитав він.— А чого зайшла мова про Лорку?

— Вони вилучили в моїх батьків твої листи.

— Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.

— Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова “іспанська поетеса”. І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.

— Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,— зі смаком проказав Славко.— Не, це все-таки здорово! А чого з вами не прийшов двійник Лорки?

— Її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,— сказав я.

— Бідна Лариса! — сказав Славко.— До речі, я її завжди мало розумів — чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.

— По-моєму, ти її недооцінюєш,— сказав я.— Але те, що вона бідна зараз — це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. Їй сьогодні не легко.

— Він має рацію! — владно сказала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.

— Тепер їй батьки всиплють! — сказав Славко.

— Буде проведено курс стандартизаційного лікування,— мовив я.

— Що це за лікування? — не зрозуміла мого гумору Люда.

— Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,— сказав я.

Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза — то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і зрештою в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася зрештою в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над її головою свистить меч, грозячи знести їй ту голову, і слава їй за те!