Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.

Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.

Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобуса водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спантеличений.

— У тебе тут усе в порядку? — спитав він.

— Та начебто,— відповів я.— А як там?

— Про Артура знаєш?

— Знаю.

— Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?

Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Пергорнули всі книжки й усі папери.

— І щось забрали?

— Славкові листи до тебе. Щось у них було?

— Ні,— відповів я.— Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?

— Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?

— Всього їх чотири,— сказав я.— В одному виписки з Гегеля з розмислами про тугодумність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому — враження від поезії Лорки, в третьому — спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому — розмисли про розумне й нерозумне.

— В тому четвертому й може бути небезпечне,— сказав батько.

— Не думаю,— відповів я.— Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.

Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.

— Щось іще? — спитав я.

— Та от не знаю, як тобі сказати,— ніяково мовив батько.— Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.

— Та ти що! — вражено спинився я.— Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?

— Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!

— Та де ж логіка?

— Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти. Ну, в неї й скаламутилось у голові.

— Дивовижно! — скрикнув я.— Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.

— А може, вони там чогось не побачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.

— Скільки в мене побудеш?

— Привіз тобі трохи харчів і дещо з одежі. Сьогодні поїду назад. Не хочу її залишати саму.

Батько виглядав зніченим, мені навіть здалося, що постарів,— було його щиро жаль.

— Понятими в нас були сусіди, що найгірше,— сказав він.— Ота пащекувата Онищучка,— це перша, тепер вона на всю вулицю дзвонить, що ми американські шпійони, що в нас шукали листівки і таке інше; другим був відставите — Трусов; цей на вулиці говорить, що ми баптисти і що нас усіх за це посадять.

— Але чому саме баптисти? — спитав я, засміявшись.

— Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,— смутно сказав батько.— Дивуюся, які в нас темні люди.— Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав — бояться. О, вони зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім — я теж за тебе боюся. Не того, що щось натворив, тут я певний, а того, що ті можуть тобі щось пришити, а то давні майстри — шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.

— Думаєш, тепер це можливе?

— Все можливе! — сказав батько.— Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.

— Що значить — без хвостів?

— Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за ці межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язики за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших — тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада — це найгірше, що є у світі.