Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Містер Віттекер не був із тих батьків, які б’ють своїх синів, навіть коли ті заслуговують на прочуханку (а вони частенько на неї заслуговували), тож тієї ночі він не дав Генрі березової каші. Та й узагалі з ним про це мови не завів. Генрі й гадки не мав, що його піймали. Ні, містер Віттекер зробив дещо в стократ гірше. Другого дня вранці він найпершим ділом попросив про аудієнцію в сера Джозефа Бенкса. Таким злидарям, як Віттекер, не часто випадало перемовитися словом із таким джентльменом, як Бенкс, але за тридцять років невтомної праці батько Генрі заслужив якраз стільки поваги в К’ю, щоб наважитися потурбувати поважне панство, хоч би навіть один раз. Попри те, що був старим бідняком, він усе ж славився як Яблуневий Чаклун, рятівник улюбленого дерева короля, і завдяки цьому титулу й потрапив до господаря саду.

Містер Віттекер ледь не приповз до Бенкса на колінах, понуро схиливши голову, наче грішник, який збирається покаятись. Він зізнався у ганебному вчинку свого сина й насмілився припустити, що Генрі крав уже не перший рік. Сказав, що готовий зараз же зректися праці, тільки б його сина не кинули за ґрати й не скривдили. Яблуневий Чаклун пообіцяв вивезти свою сім’ю геть із Ричмонда і простежити, щоб ніхто з Віттекерів більше ніколи не зганьбив доброї честі К’ю, а заразом і Бенкса.

Бенкс — вражений шляхетністю садівника — звільняти його не захотів, а послав натомість за юним Генрі. А то була, знов-таки, незвичайна оказія. Якщо прийняти неграмотного садівника в своєму кабінеті було для сера Джозефа Бенкса справою винятковою, то зустрітися з шістнадцятирічним крадієм, синком неграмотного садівника — й поготів.

Може, вартувало просто наказати схопити хлопчака. Але за крадіжку карали шибеницею — і то ще молодших дітлахів, ніж Генрі, і то за значно менший переступ. Бенксові було неприємно, що на його колекцію хтось зазіхнув, але йому стало шкода батька, й він вирішив самотужки все з’ясувати перед тим, як кликати судового пристава.

А шибеником, що його сер Джозеф Бенкс прийняв у себе в кабінеті, виявився хирлявий, рудий, мовчазний, широкоплечий юнак із затуманеним поглядом, запалими грудьми і блідою шкірою, шершавою від вітру, дощу й палючого сонця. Хлопчина був хоч і надто худорлявий, зате високий і мав великі руки. Бенксу подумалось, що коли б він добре харчувався, то одного дня став би значною персоною.

Генрі не знав докладно, навіщо його викликали до контори Бенкса, але йому вистачило кебети запідозрити найгірше, і він не знаходив собі місця. Якби не його затята впертість, він би нізащо не переступив через поріг, не вибиваючи дрижаків.

Але ж, Господи, який то прегарний кабінет! І як вишукано Джозеф Бенкс вбраний — лискуча перука, чорний, як вороняче крило, оксамитовий костюм, напуцовані пряжки й білі панчохи. Заледве увійшовши до кімнати, Генрі вже оцінив подумки вишуканий письмовий стіл із червоного дерева, жадібно ввібрав очима пуделка з колекційними екземплярами, розставлені на полицях, і захоплено глипнув на чудовий портрет капітана Кука на стіні. Хай йому грець, та сама тільки рама до того портрета коштує добрих дев’яносто фунтів!

На відміну від батька, Генрі не схилив голови в присутності Бенкса, а виструнчився перед поважним паном, дивлячись йому просто в вічі. Бенкс, який сидів у кріслі, дозволив Генрі трохи постояти в тиші, чекаючи, мабуть, що той зізнається у скоєному чи благатиме про помилування. Проте Генрі ні в чому не зізнався, нічого не благав і навіть не понурив засоромлено голови, і якщо сер Джозеф Бенкс гадав собі, що Генрі Віттекер не має клепки й першим заговорить у такому драматичному становищі, то він зовсім не знав, хто такий Генрі Віттекер.

Відтак після довгої мовчанки Бенкс строго запитав:

— А скажи-но мені, чому б я не мав відправити тебе на шибеницю до Тайберна?

От і все, подумав Генрі. Піймався.

Однак хлопець гарячково шукав порятунку. Конче треба щось придумати — і то хутко. Недарма він змалку нахапався стусанів від старших братів — битися його навчили. Коли більший і сильніший суперник завдав першого удару, ти маєш єдиний шанс ушкварити йому у відповідь перед тим, як тебе зіб’ють на квасне яб(лу)ко — і ліпше витворити якусь несподіванку.

— Бо я — малий помічний шельма, — відказав Генрі.

Бенкс, який страх як полюбляв всілякі незвичайні оказії, від подиву аж розреготався.

— Правду кажучи, не бачу я від тебе ніякої помочі, юначе. Ти лиш крадеш мої скарби, зароблені важкою працею.