Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Все це її дратувало, заворожувало, бентежило.

А найголовніше, як відразу зауважила Алма, ніхто так і не розв’язав проблеми Пруденс, яка її турбувала.

У теорії досі зяяла прогалина.

Вона досі була недосконала.

Та невдовзі увагу Алми спочатку відволікло, а потім міцно прикувало до себе щось інше.

У розпалі суперечки довкола Дарвінової теорії вона помітила, що на її тінистому узбіччі поволі вимальовується невиразна постать. Колись — коли Алма була молода — вона не раз помічала краєм ока, як у куточку предметного скельця щось рухається, і пробувала навести туди фокус (підозрюючи, що то може бути щось важливе) — так само й тепер вона зауважила у закутку щось незвичайне і, мабуть, значуще. Щось тут було не так. В історії Чарльза Дарвіна й теорії природного добору існувало щось, чого існувати не мало б. Вона покрутила ґвинт, підняла важіль й скерувала всю свою увагу на таємницю — і дізналася про чоловіка на ім’я Альфред Рассел Воллес.

Вперше Алма почула про Воллеса, зацікавившись, коли ж уперше згадали про природний добір, — а це відбулося 1 липня 1858 року на зібранні Ліннеївського товариства в Лондоні. Через траур Алма пропустила момент, коли наукові записки були опубліковані, але тепер повернулася до тодішньої публікації й пильно її перечитала. І тут же помітила одну незвичну річ: того дня, відразу після виступу Дарвіна, була представлена ще одна праця. Та друга стаття мала назву «Схильність різновидів невпинно віддалятися від оригінального виду», а її автором був такий собі А. Р. Воллес.

Алма відшукала й перечитала його статтю. У ній ішлося точнісінько про те саме, що висловив Дарвін у своїй теорії природного добору. По суті, там було написано точно те саме, що висловила Алма в своїй теорії суперницьких змін. Містер Воллес стверджував, що життя є невпинною боротьбою за існування: що бракує ресурсів для всіх; що розвиток популяції стримують хижаки, хвороби й нестача харчів; і що першими завжди гинуть найслабші. Далі в Воллесовій статті йшлося про те, що всяка видозміна виду, яка допомагає йому вижити, може врешті-решт змінити той вид назавжди. Вчений писав, що найуспішніші різновиди множаться, а найбільші невдахи — вимирають. Таким чином види з’являються, перетворюються, процвітають і зникають. Стаття була коротка, проста і до болю знайома.

Хто ж то такий?

Алма ніколи раніше про нього не чула. Дуже дивно, адже вона пильно стежила за світом науки і його представниками. Алма написала листи кільком колегам з Англії із запитаннями:

— Хто такий Альфред Рассел Воллес? Що про нього кажуть? Що трапилось у Лондоні в липні 1858 року?

Їхні відповіді ще дужче її заінтригували. Як виявилось, Воллес народився у Монмутширі поблизу Вельса в заможній родині, яку згодом спіткала скрута; він самотужки вивчився на топографа. Закоханий у пригоди, він не раз побував у джунглях і став завзятим колекціонером комах і птахів. Року 1853-го Воллес опублікував книжку під назвою «Пальми Амазонки та їхній ужиток», про яку Алма почула вперше, бо в той час якраз пливла з Таїті до Голландії. З року 1854-го він перебував на Малайському архіпелазі, де вивчав деревних жаб та інші створіння.

Там, у дрімучих лісах Сулавесі, Воллес підхопив малярію і ледь не помер. У гарячковому маренні, на порозі смерті, йому сяйнув здогад: теорія еволюції ґрунтується на боротьбі за існування. За якихось кілька годин він записав її на папері. А тоді надіслав нашвидкуруч написану статтю з Сулавесі аж до Англії, чоловікові на ім’я Чарльз Дарвін, з яким він колись мав нагоду познайомитися і яким вельми захоплювався. Воллес шанобливо запитав містера Дарвіна, чи має ця теорія еволюції хоч якусь цінність. Невинне запитання, позаяк Воллес ніяк не міг знати, що Дарвін сам трудився над тією ж самісінькою ідеєю ще з 1840 року. Насправді Дарвін уже написав тисячі дві сторінок, які згодом перетворилися у трактат «Походження видів», але не показував тієї праці нікому, крім свого вірного приятеля Джозефа Гукера з Королівського ботанічного саду в К’ю. Гукер не один рік умовляв Дарвіна видати трактат друком, але Дарвін — і Алма чудово його розуміла — вагався, почуваючи невпевненість чи сумніви.

І ось в історії науки трапився ще один дивовижний збіг обставин: виявилось, що Дарвінову геніальну й оригінальну ідею — яку він таємно плекав майже два десятки років — щойно висловив, достоту слово в слово, на другому кінці світу нікому не відомий тридцятип’ятирічний самоук-натураліст, який, до того всього, страждав від малярійної лихоманки.