Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Це відкриття було сповнене такої іронії — у світлі нескінченних опівнічних суперечок Алми й Діса — що Алмі захотілося нараз плакати і сміятися. Дядькова ціложиттєва щедрість, звичайно, ставила його на високу сходину на Маймонідовій драбині, але ж він міг хоч раз про це згадати! Як він міг сидіти поруч з нею і рік за роком заперечувати будь-який зв’язок між альтруїзмом і наукою, і при цьому таємно і невтомно займатися добрими справами? Алма була ним зачудована. Сумувала за ним. Їй захотілось розпитати його про все, по-доброму подражнити, — але його вже не було.

Після похорону найстарший син Діса, Елберт, який відтепер переймав управління «Гортусом», підійшов до Алми й люб’язно запевнив, що її становищу в їхній родині й у ботанічному саду нічого не загрожує.

— Про майбутнє можете не хвилюватися, — сказав він. — Ми всі хочемо, щоб ви залишилися з нами.

— Дякую, Елберте, — тільки й змогла вимовити Алма, й вони з братом обійнялись.

— Мене тішить те, що ви його любили так само, як і ми, — додав Елберт.

Але ніхто не любив Діса дужче, ніж його вірний пес Роджер. Як тільки Діс занедужав, руденький песик ні на крок не відходив від господаревого ліжка; не пішов навіть тоді, коли покійника звідти забрали. Він застрибнув на постіль і завмер на охололому простирадлі. Нічого не їв — навіть французького тоста, якого Алма приготувала для нього власноруч і крізь сльози хотіла згодувати йому з руки. Пес обернувся до стіни й заплющив очі. Вона погладила його по голові, заговорила до нього таїтянською і нагадала йому про його шляхетних предків, та Роджер навіть не писнув. За кілька днів його теж не стало.

Якби не чорна хмара смерті, яка заступила Алмі світ того літа 1858 року, вона б почула про те, що 1 липня у Лондоні відбулося засідання Ліннеївського товариства. Зазвичай Алма читала всі публікації найавторитетніших наукових товариств Європи й Америки. Але того літа думками вона витала деінде — і їй можна було пробачити. Доки вона тужила, на її столі накопичився цілий стос непрочитаних журналів. Догляд за Печерою мохів забирав останні сили. Все решта проходило повз неї.

Тому засідання товариства вона теж пропустила.

І почула про нього аж через рік, одного ранку наприкінці грудня, коли розгорнула примірник «Таймс» і прочитала рецензію на нову книжку містера Чарльза Дарвіна під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження придатних порід у боротьбі за життя».

Алма, звісно ж, чула про Чарльза Дарвіна; про нього всі чули. Року 1839-го він опублікував доволі популярну книжку про свою мандрівку на Галапагоські острови. Та книжка — захопливий опис мандрів — прославила його. Дарвін був вродженим оповідачем і передав своє захоплення світом природи невимушеним і дружнім тоном, який припав до вподоби читачам із найрозмаїтіших прошарків. Алма й сама захоплювалась талантом Дарвіна, бо самій їй ніяк не вдавалось писати так цікаво й доступно.

З його «Подорожі на кораблі „Біґль“» Алмі найбільше запам’ятався опис пінгвінів, які пливли посеред ночі в фосфоресцентних водах, залишаючи, за словами Дарвіна, «вогненний слід» у темряві. Вогненний слід! Алмі так сподобалась ця фраза, що вона пам’ятала її й досі, двадцять років опісля. Його слова пригадались їй навіть під час мандрівки на Таїті, тієї чарівної ночі на «Елліоті», коли вона побачила світіння на власні очі. Але більше нічого з тієї книжки вона згадати не могла, а Дарвін відтоді нічим особливим не відзначився. Він покинув мандри й зайнявся наукою, написавши, якщо Алма не помилялась, кілька непоганих і детальних розвідок про вусоногих раків. Але вона ніколи не вважала його чільним натуралістом свого покоління.

І от тепер, читаючи рецензію на його нову, дивовижну книжку, Алма побачила, що Чарльз Дарвін — красномовний знавець вусоногих раків, сумирний любитель пінгвінів — ховав свої карти. Як виявилось, він збирався показати світові щось грандіозне.

Алма поклала газету на стіл і схилила голову на руки.

Вогненний слід, ага.

Алма витратила майже тиждень на те, щоб дістати з Англії примірник «Походження видів», і весь той час прожила, мов у трансі. Вона знала, що не зможе належно відреагувати на цей поворот подій, доки не прочитає — слово в слово — те, що Дарвін сказав сам, а не те, що хтось сказав про нього.

Книжка прибула 5 січня — на її шістдесятий день народження. Алма пішла до свого кабінету, захопивши зі собою їжі й пиття, щоб протриматися деякий час, і зачинила двері. А тоді розгорнула «Походження видів» на першій сторінці, почала читати захопливу Дарвінову оповідь і відразу ж провалилась у глибоку печеру, де з усіх боків відлунювали її власні ідеї.