Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

Кетлін нахилилась, а Мелані звелася навшпиньки. Вони поцілувалися. Тоді Кетлін різко шарпнула поводи, і старий мул рушив з місця.

Мелані дивилась їй услід, сльози текли у неї по обличчю. Скарлет усе ще не могла отямитись від почутої новини.

— Меллі, вона що, збожеволіла? Не могла ж вона закохатися в нього!

— Закохатися? Ой Скарлет, як ти можеш таке жахіття говорити! Бідолашна Кетлін! Бідолашний Кейд!

— Е, дурниці! — вигукнула Скарлет, уже починаючи дратуватись. Їй допікало, що Мелані завжди швидше за неї схоплює суть справи. Заручини Кетлін вразили її несподіванкою, але ніякої трагедії вона в цьому не бачила. Звичайно, приємного тут мало,— виходити заміж за янкі, одного з білої голоти,— але ж, зрештою, не може дівчина жити сама-одна на плантації, їй треба чоловіка, що допомагав би вести господарство.

— Я ж про це й говорила недавно,— пам’ятаєш, Меллі? Дівчатам тепер нема з ким одружуватись, тож вони виходять за кого можуть.

— Але зовсім не конче їм і виходити заміж! Ніяка це не ганьба — залишатись незаміжньою. Візьми ось хоча б тітоньку Туп. Та про мене краще смерть, ніж такий шлюб! І я певна, що Кейдові легше було б побачити її мертвою. Це ж кінець роду Калвертів. Тільки подумай, які у неї... які у них будуть діти! Ой Скарлет, хай Порк швидше осідлає коня, а ти наздоженеш її і запропонуєш перебратись жити до нас!

— Отакої! — скрикнула Скарлет, вражена тим, що Мелані з легкою душею накидає когось Тарі. Хто-хто, а Скарлет не мала найменшого бажання заводити собі зайвого їдця в домі. Вона вже хотіла, так і сказати, але її стримало похнюплене обличчя Мелані.— Вона не погодиться, Меллі,— знайшлася Скарлет, як виправити свій недогляд.— Ти ж знаєш. Вона така горда, що сприйняла б це за милостиню.

— А й правда, правда,— засмучено промовила Мелані, дивлячись, як хмарка червоної куряви осідає на дорозі.

«Ти сама вже он скільки місяців у мене на шиї,— понуро подумала Скарлет, втупивши погляд у зовицю,— і досі не збагнула, що живеш на моїй милостині. І, мабуть, ніколи не збагнеш. Ти одна з тих, кого війна не змінила, ти думаєш і чиниш так, наче нічого не сталося, наче ми й досі багаті, мов Крез, і маємо харчів без ліку, і зайвий гість у домі нікого не обтяжує. Схоже на те, що ти сидітимеш у мене на горбу до кінця моїх днів. Але щоб і Кетлін ще сіла мені на горб — це вже дзуськи».

Того спекотного літа після настання миру Тара нараз перестала бути відлюддям. Упродовж кількох місяців суцільним потоком сунули бородаті, обшарпані, босі й зголоднілі чоловіки, схожі на городніх опудал,— вони вибирались на червоний пагорб, де стояла Тара, сідали спочити на затінених сходинках веранди і просили попоїсти та переночувати. Це поверталися додому солдати Конфедерації. Рештки Джонстонової армії привезли залізницею з Північної Кароліни до Атланти й там висадили, отож подальшу прощу вони відбували вже пішки. Коли хвиля цих солдатів спала, посунули знеможені ветерани вірджинської армії, а за ними — вояки частин, що воювали на заході, і всі вони прямували на південь, до своїх домівок, яких, можливо, вже й не існувало, до своїх родин, які, можливо, розбрелися хтозна-куди або й узагалі перемерли. Більшість ішла пішки, лише декотрі щасливці їхали верхи на кощавих конях та мулах, залишених їм згідно з умовами капітуляції, хоч і недосвідченому поглядові було ясно, що ці виснажені створіння нізащо не дотягнуть до далекої Флориди чи південної Джорджії.

Додому! Додому! Цим єдиним пориванням жили всі солдати. Одні були смутні й мовчазні, інші веселі й байдужі до труднощів, але всіх їх підтримувала одна думка: війна скінчилась, і вони вертаються додому. Мало у кого з них була гіркота на душі. Гіркоту вони полишали на жіноцтво та старих людей. А самі вони мужньо билися, зазнали поразки і тепер лише одного жадали: повернутись до мирної праці на землі під стягом краю, за який точилася боротьба.

Додому! Додому! Вони не могли говорити ні про що інше — ні про битви, ні про рани, ні про полон, ні про майбутнє. Згодом вони згадають про бої, в яких брали участь, і перекажуть дітям та внукам про всякі вояцькі витівки й набіги, про атаки й недоїдання, про форсовані марші й поранення, але це буде колись, не тепер. Дехто з них був без руки, ноги чи ока, у багатьох були шрами, що нитимуть на негоду навіть на сімдесятому році життя, якщо вони до нього доживуть, але тепер усе це їх не обходило. Згодом буде інакше.

Усі вони — старі й молоді, говіркі й небалакучі, багаті плантатори й убогі фермери — одне мали спільне: нужу й дизентерію. Солдати Конфедерації так призвичаїлись до вошви, що вже не соромились чухатись навіть у присутності дам. Що ж до дизентерії —«кривавої різачки», як делікатно йменували дизентерію дами,— то вона, схоже, не оминула нікого, від рядового до генерала. Чотири роки майже голодного існування, чотири роки злиденної пайки — грубих, напівсирих та напівгнилих харчів — полишили свій слід, і кожен солдат, що зупинявся в Тарі, або щойно оклигував від дизентерії, або саме слабував на неї.