Степан Руданский - Олег — Князь Київський

Набралися слави

І знов собі зимувати

Пішли до Полтави.

На четвертий рік татари

Самі починають,

Сорок тисяч на вкраїнську

Межу налітають.

Сорок тисяч на вкраїнську

Межу налітають,

Палять села на границі

Й назад повертають.

Тоді Ласій десять тисяч

Козаків збирає,

Ще й до того тридцять тисяч

Москви забирає;

Пробігає по сухому

Азовськеє море

І вганяється до Криму

На вражеє горе.

І ввігнався всередину…

Козаки дрімають,

Аж тут раптом двадцять тисяч

На них нападать.

І збудилися козаки,

Шаблями махнули

І татарів, як полову,

Назад відгорнули.

Знов прискочили татари,

Знову стали битись,

Знову стали, як солома,

Навкруги валитись.

Далі бачать, що не жарти,

Кинули козаків

І порохом полетіли

До гір та байраків.

А тим часом на Вкраїну

Мініх прибуває

Та й і собі десять тисяч

Козаків збирає.

Та й і собі десять тисяч

Козаків збирає,

Ще й до того сорок тисяч

Москви забирає

Та й за Дніпер уже хоче

Військо перегнати,

Та й у турка хоч Бендери,

Хоч Хотин узяти.

Але тілько що Кодиму Мініх перескочив,

Як на його українців

Турок і наскочив.

А не вспіли українці

Від турка відбитись,

Як татари розпочали

Із Мініхом битись.

Він татарів розбиває,

К Дністру підступає,

Аж там його білгородський

Паша виглядає.

І почались малі бійки.

Але годі, браття!

Коли джума показалась,

Треба утікати.

І покинув Мініх турків,

І пашу покинув,

А сам зиму зимувати

Пішов на Вкраїну.

На п'ятий рік показався

Паша з Білгороду

Та й у наших українців

Випитував броду.

Але наші українці

Зараз показали:

Кілька тисяч положили,

Решту розігнали.

Незабаром і сам Мініх

Потряс головою,

Він шістдесят тисяч війська

Повів за собою.

Він шістдесят тисяч війська

Повів з Московщини,

Ще й до того кілька тисяч

Повів з України.

Повів військо за Васильків,

За Буг переводить,

Незабаром і турецький

Дністер переходить.

І на турків попереду

Козаків пускає,

А сам собі з москалями

Ззаду підбігає.

І москалі підбігають,

Вперед поглядають,

Аж козаки-українці

Турків відбивають.

Аж козаки-українці

Турків відбивають

Та у місто Ставучани Пашу заганяють.

Тоді Москва підступила,

Потік загатила

І турецькії окопи

Раптом захопила.

І забрала срібло-злото,

Сорок дві гармати

І пустила українців

Турка доганяти.

І пігнались українці,

Шаблі погострили,

У Сороках по-козацькі

Люльки розпалили,

Під Хотином із турками

Знову привітались,

А з Хотина аж у Ясси

З Мініхом забрались.

І затихла Туреччина,

І більше не билась,

І з Ганною-царицею

Миром помирилась.

Тоді Мініх до цариці,

Став її просити,

Щоби його на Вкраїні

Князем ізробити!

Лиш цариця не така-то,

Бірона спитала

І як сказав її Бірон,

Так і відказала.

"Мало, — каже, — пане, просиш -

Тілько України,

Ти просив би уже лучче

За раз Московщини".

Тоді Мініх повернувся…

За голову взявся…

"То бодай я собі, - каже, -

Порохом розпався,

Та бодай я, — каже, — сонця

Більше не побачив,

Щоби я вам, препоганим,

За се не віддячив!"

І все ходить коло двору,

Часу виглядає,

Аж тут йому, як на теє,

Ганна помирає. Аж тут йому, як на теє,

Ганна помирає

Та дитину в повиточку

Царем зоставляє. Та дитину в повиточку

Царем зоставляє,

А Бірона коло нього

В рядці зоставляє.

І знов Мініх не добуде

Ступня на Вкраїні,

А курляндський князь панує

На всій Московщині.

А курляндський князь панує

На всій Московщині

І царем собі царює

По всій Україні.

Дере гроші із міщанів,

Дере і з козаків,

Дере гроші із селянів,

Дере і з бурлаків.

Не питає, чи хто має

Звідки що давати;

А не даси — на морозі

Скаже танцювати.

А брат його препоганий Що там виробляє!

В батька й мами середо дня

Дочок видирає.

Видирає дитя в мами

І замість дитяти

Заставляє бідну маму

Щенят годувати.

А лиш пікни на Бірона,

Тоді не поможеш,

Хоч на дідьків хутір підеш,

Хоч голову зложиш.

Довго-довго Мініх мислив,

Довго-довго думав,

Далі мислі перемислив,

Думи передумав.

І приходить до рідної

Царевої мами І говорить її живо

Сильними словами:

"Ціле царство у нас гине,

І цар у нас гине,

А чи ж мати свого сина