Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Повторюю, товаришу Сталін, на мій погляд, підсумки Жовтневої революції – багатогранні, – без роздумів, з упевненістю мовив Іванов. Помовчав кілька секунд, зробив ковток і продовжував спокійно, лише додав твердості до своєї інтонації: – Багатогранність потрібно судити й оцінювати з кількох боків. Для решти світу Жовтень – каталізатор! «Сталевий Федір» мав рацію. Буржуїни швидко порозумнішали. А через 25 років після нашої Великої Перемоги ще більше тремтять за свої мільйони, а тим паче – мільярди. Враховують не лише свої помилки, але й наші. Вчиться зміїне плем’я на синцях наших і тим паче – на крові.

– Говорите, враховують буржуїни. – Напружено-тигровий погляд Сталіна потеплів, у прокурених вусах промайнула усмішка, заграла вона і в короткому русі голови.

– Враховують, товаришу Сталін. Ще й як враховують! І нам потрібно вчитися враховувати. Їхнє краще брати до уваги, – від грайливих інтонацій та усмішки Вождя Іванов посмілішав, пришпорив правдеця-скакуна, заговорив ще упевненіше, хоча і з сумними нотками. – У нас, окрім капіталістичного оточення та пережитків минулого, рух уперед до Світлого Майбутнього гальмує і свідомість на рівні древньої людини. Гирями висить. Як з’ясувалося, про Карла Маркса шепнув «Сталевий Федір» під час нашої розмови.

– Отже, МАХОВИК нашої державної машини зараз некерований?

– Важко, точніше, важко керований, товаришу Сталін, – знову миттєво відповів Іванов.

– Чому ві поспішаєте з відповіддю? Адже ставлю складні, найнеприємніші запитання. Ві ж, можна подумати, розмовляєте не з Вождем світового пролетаріату, а соняхи на призьбі лускаєте…

– Довго думають при несподіваних запитаннях, коли догоджають. І, звичайно ж, коли брешуть, – Іванов помовчав, відпив, як і Вождь, кілька ковтків і раптом додав тихо, з прихованим, як він вважав, натяком: – І коли бояться, товаришу Сталін. Мене ж МАХОВИК турбує десятки років.

– Хто ж винен у тому, що ваш знаменно-нещадний МАХОВИК вийшов із-під контролю? Уряд? Партія? – вимовив Вождь і поставив обережно на стіл склянку із залишками чаю. – Відомо, народ – завжди має рацію! Не помиляється. Подумайте. Не поспішайте.

– Усі по-своєму й по-різному винні. У тому числі й народ, – знову без роздумів відповів Іванов. – Але найбільше, як я наполягав у розмові зі «Сталевим Федором», і говорю вам, товаришу Сталін, винен ЧАС. Винна індивідуальна й суспільна свідомості. Свідомість керівників і народу. З такою, на жаль, низькою свідомістю будь-яка найчудовіша, найсвітліша й наймогутніша машина забуксує. Без сумніву, потрапить під МАХОВИК. Під його чавунну силу.

– СВІДОМІСТЬ І МАХОВИК, – вимовив поволі Вождь, немов смакував або насилу ковтав два слова. Трохи схиливши до плеча голову, Господар оцінюючи поглядав на Іванова, а потім мовив із переможними нотками в голосі: – Виходячи з вашої логіки, оголошений нами соціалізм – міф. Порожні слова. Партійне словоблуддя?!

– Я ж казав, що історія Жовтня – багатогранна, – після невеликої паузи почав Іванов, відчуваючи, що потрапив у логічну пастку Вождя. – Жовтень, товаришу Сталін…

– Про Жовтень ми домовилися, – перебив Вождь. Губи його переможно сіпнулися. – Товариш Сталін бажає почути про побудову соціалізму. Почути чітко й виразно: побудовано соціалізм, як оголосила партія! чи ні?

– Відповідаю чітко й виразно, – упевнено почав Філософ, хоча не уявляв, як Вождь відреагує на відповідь. – Найперше Ви запитали: чи вважаю, чи вірю я, що ми, як оголосила партія, вже змогли повністю побудувати справжній соціалізм. Повна перемога соціалізму, як наголосили Ви, стосується лише засобів виробництва. Вони одержавлені. Та повністю і справжній соціалізм, про який цілком правильно уточнили й наголосили Ви, товаришу Сталін, звичайно ж, не побудовано. І винна в цьому насамперед СВІДОМІСТЬ, а потім уже народ і партія. З кожним днем, місяцем і, тим паче, п’ятирічкою в нас у країні з’являється все більше чудових елементів соціалізму. Їм заздрять буржуїни. Заздрять і бояться. Бояться сьогодення. Тим паче – справжнього соціалізму. У майбутньому.

Іванов виструнчився, задихав часто, голосно, немов випірнув із безодні. Пауза затягувалася. Іванов намагався по обличчю Вождя прочитати свій вирок, але воно залишалося нерухомим, немов відлитим із металу. Не розумів старший лейтенант і виразу очей Господаря. Його погляд, спрямований чи то в минуле, чи то в майбутнє, був далеко від курортного павільйону номер шість. Несподівано Вождь здригнувся, на мить здивовано втупився в незнайому людину, як на привида, що струнко застиг, але тут же погляд Господаря країни став усвідомленим, і він вимовив спокійно й розмірено: