Тетяна Тіховська - Паперова лялька

Агата досить швидко призвичаїлася в новій родині. Ввечері вона виходила аж до рогу вулиці зустрічати чоловіка з роботи.

Стась ґречно згинав лікоть, і так, попід руки, вони неквапно повертались додому, розповідаючи кожен свої новини.

– Розумієш, люба! Колія під потяг в Росії ширша, аніж в Європі. Тому на нашій станції є ділянка, де одночасно прокладено і вузьку, і широку колію. Приходе потяг, усі пасажири виходять, а попід вагонами міняють колеса.

– Який жах! А як вагон впаде на ноги?

– Його підтримують міцні ваги, він не може впасти.

– І взагалі, чому б не їхати на конях – і веселіше, і спокійніше!

– Коні можуть понести. І з такою швидкістю, як потяг, ніякий кінь не домчить.

– Хоробрий чоловік може зупинити коней. А хто може зупинити паротяг, якщо він понесе?

– Це просто неможливо, люба. Потяг їде тільки там, де йому відведено. Не лізь під колеса – і все буде гаразд.

Агата не любила і побоювалась потягів, хоча ще ніколи не бачила жодного. А коней вона любила. Любила неквапно їхати візком, любила скакати верхи. Любила, коли коні її пізнавали, бо Агата ніколи не забувала прихопити із собою грудки цукру, аби почастувати своїх улюбленців. Але їй подобалось, що чоловік серйозно розповідає їй такі «не жіночі» речі; подобалося слухати його низький оксамитовий голос – і хотілося, аби ця дорога не мала кінця.

Одного разу на розповіді Стася про залізницю Агата, попри звичай, нічого не заперечувала, а її думки, здавалось, блукали десь далеко. Стась на півслові замовк.

– Щось трапилось вдома?

Агата зупинилась, повернулася до Стася обличчям і задовго мовчала. А потім сказала те, що мільйони жінок до неї казали своїм коханим:

– У нас буде дитина.

І Стась, як і мільйони чоловіків до нього, відчув себе щасливим і трохи спантеличеним.

– Дитина? Хлопчик? Хлопчик!

Він підняв Агату на руки і залишок дороги проніс на руках. А на підлогу опустив так обережно, наче вона була вазою з кришталю по вінця з водою.

Якось вночі Станіслав прокинувся від схлипування Агати. Збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: з дня на день очікували пологів.

– Тобі зле, люба?

– Ні! Ні, все гаразд.

– А рюмсаєш чого?

– Матка боска, яка ж я щаслива! Як мені хороше з тобою! Я не зможу жити без тебе!

– З якого такого дива? Оце так вигадала! Тобі не доведеться жити без мене. Ми житимемо разом довго-довго.

– От і циганка мені таке наворожила.

– А вона не сказала, буде хлопчик чи дівчинка?

– Ні… Але хто б не народився, буде гарний-гарний, як ти, коханий.

– Швидше вже вродливий, як ти, люба.

Кажуть, дитина в утробі матері чує все, що відбувається назовні. Маля, що народилося невдовзі, таки підслухало розмову юного закоханого подружжя та ніяк не могло обрати нічию сторону.

Народилася дівчинка, в якої одне око було каре – як у матусі, а друге зелене – як у батька.

За святцями дівчинку назвали Дросида. Але згодом стали звати коротко і милозвучно – Діна.

Стась був безмежно щасливий, не міг нагледітися на маленьку лялечку. Але, як і всі чоловіки, він мріяв про сина. Тому ледь не відразу після пологів закинув:

– Через рік народиш мені хлопчика!

– А якщо знову буде дівчинка?

– Тренуватимешся, доки не навчишся народжувати хлопців. Почнемо?

– Що почнемо?

– Тренуватися.

До пологів Агата проганяла зі спальні Стася, аби дав їй спокій, бо «це» може зашкодити дитині. Але ж пологи вже минули!

Стась вирішив, що він і так був досить довго лояльним. Чесно кажучи, просто дуже скучив за своєю розквітлою жіночкою. Пологи зробили її дещо круглішою, біла шкіра на плечах, руках, грудях виглядала як мармурова.

Агата нарешті зрозуміла, на що натякає чоловік і зі сміхом жбурнула в нього найменшу подушечку.

– І тобі не соромно?

– До чого тут сором? Дуже хочеться хлопчика. Так коли почнемо?

…Добігали кінця два роки, що молоді мали право жити у батьків. Стась з Агатою вже наскладали грошей, аби придбати невеличкий окремий будиночок.

Якось Стась повернувся з роботи в піднесеному настрої.

– Кохана, а що, як нам переїхати до Варшави? Мені пропонують поступити в Школу інженерів залізничного транспорту!

Агата в житті жодного разу не залишала свого рідного містечка. Тут були батьки, брати, сестри. Паня і Катя часто-густо прибігали погратися с маленькою небогою, яка рачки опановувала всі кімнати. В містечку все знайоме. І через вулицю живе тітка з родиною; і на кладовищі поховано бабусю – вона померла молодесенька першими ж пологами; і тут такі зелені полонини; і…