Тетяна Тіховська - Паперова лялька

…Це було на Волині. Агата, мов на крилах, поспішала додому з вечірки. Серце радісно і млосно калатало: її запросив на танок такий красень, справжній принц! Звісно ж, останній польський король правив сто років тому [1] Останній польський король – Станіслав Август Понятовський (1732–1798) – польський король і великий князь литовський. І які принци в маленькому містечку Ратне, яке було то задвірками Російської імперії, то Польського королівства? Але хто б це ще міг бути? На ньому був френч з блискучими ґудзиками, з кантами. На кашкеті – герб. Зросту він був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навіть високою зачіскою ледь-ледь сягала його грудей.

А коли він став на коліно, аби запросити її на мазурку, їх очі були майже на одному рівні.

Що за очі! Зелені, мрійливі. Їх оточують золотаві пухнасті вії. Такого ж кольору густе кучеряве волосся і хвацькі вуса, підкручені догори. Він вивів її на середину зали, де вони були єдиною парою. Де подівся весь світ?! Зала, вікна, присутні – все поволі рушило, закружляло, злилося в суцільну рухливу веселку. Залишився тільки він і танок, що поєднував їх, носив з кутка в куток, розлучав і знов єднав, то прискорював, то уповільнював їх крок, аж поки Агата в знемозі трохи не впала на руки свого кавалера. А він, підхопивши її сильною рукою, на мить підняв в повітря, перш ніж закінчилося це чаклунство. Серце в Агати калатало, мов шалене, обличчя не знати чому зашарілося, а очі мимоволі намагалися зустрітися поглядом із зеленими очима Стася.

Єзус Марія! Це ж треба так одразу закохатися!

Назустріч їй трапилась циганка з немовлям. Мама застерігала: ніколи не розмовляти з циганками. Зачарують, заворожать, видурять гроші. А ще вони начебто крадуть дітей. Грошей в Агати немає. А дітей – вона сама ще майже дитина, всього шістнадцять років. Що як поворожити на того принца? Мама не дізнається. Якщо циганка добре погадає – можна подарувати каблучку.

– Давай поворожу, красуне!

– Грошей в мене немає.

– Я так поворожу. Покажи долоню.

Взяла ліву руку, щось задовго роздивлялася.

– Буду жити довго і щасливо? – Агаті увірвався терпець.

– Житимеш довго… – і пішла геть, не обертаючись.

Агата, зрадівши, що не довелось розлучатися з каблучкою, побігла додому. Ледь перетнувши поріг, не втрималась:

– Мамо! Я танцювала з принцом!

В затишній кімнаті крім мами були тільки молодші брати – Даня і Фоня. Фоня був тихий мрійливий хлопчик, тому він без вагань визнавав старшого на два роки Даню неперевершеним авторитетом в усьому. А Даня був бешкетником і плідним винахідником усіляких пустощів.

Мама підняла очі від вишивання і приязно, але трохи глузливо перепитала:

– Так-таки з принцом? Зі справжнім?

– Він такий красень! А який мундир, які ґудзики, які канти!

– Та таких «принців» на залізничній станції десятки, – це зі свого кутка озвався Фоня. І тієї ж миті мимоволі зойкнув, отримавши непомітно стусана від старшого брата. Щось Фоня бовкнув зайве. Але було запізно: мама всім тулубом повернулась до братів і пропекла їх очима:

– А хто це вам дозволяв знову бігати на станцію?

Нова залізниця, яку будували неподалік від містечка, була справжнім лихом для матусь, що мали синів. Вона приманювала розбишак, мов магнітом.

Ще коли тільки-но почалося будівництво станції, хлопчаки попри сувору заборону примудрялися втікати з-під пильного нагляду батьків аби подивитись на чудо – дорогу, а то й поцупити важкеньку гайку – на грузило до вудки.

Залізнична колія проходила болотистою місциною. Грузька земля вперто засмоктувала гаті, наче мстила за те, що її віковий спокій так зухвало було сплюндровано. На земельні роботи було мобілізовано місцевих селян, які не надто охоче наймалися на це кляте будівництво. Тільки найбільш нужденні погоджувалися на такі каторжні умови: робочий день тривав 12–14 годин на добу, за житло робітникам правили землянки, де під ногами хлюпала вода; нещасні випадки і захворювання були звичайною справою. На спорудження залізниці було відведено мало часу: царська Росія забажала, аби бездоріжжя не перешкоджало торгівлі із Заходом.

Якщо йти до станції навпростець, легко можна було до крижів [2] Крижі – поперек опинитися в багнюці. Через те мама і дізналася про синові походеньки до залізниці. Фоня, якому тільки-но виповнилося вісім, отримав в спадок від Дані добротні чоботи. Трохи вони були завеликі.

Якось вони удвох побігли на станцію. Весна того року була пізня, недружна. Земля ледь-ледь вбирала талий сніг, а про те, щоб протряхнути, і не йшлося. І, на лихо, Фоня таки втрапив в болото ледь не по коліна. Даня його сяк-так витяг, але один чобіт так і залишився біля станції. Було непереливки обом!