Тетяна Тіховська - Паперова лялька

Мама в листі писала, що землі під Олександрівськом багаті, родючі, літо довге – якось прожити можна, хоча б на городині. Як тільки Агата з Діною спакували нечисленні речі, купили квитки до далекого незнайомого Олександрівська.

Їхали зеленим вагоном, тобто третім класом – аби дешевше. Міста в квитках не вказували. Агаті пощастило з молодшими дітьми сісти на одну поличку, а Діна сіла напроти з іншими попутниками.

Хоч які були клопіткі збори, коли вже потяг рушив, Агата дещо заспокоїлась: найближчі кілька діб не потребували активних дій. Громіздкі речі були у багажному вагоні. З собою Агата взяла тільки пелюшки, гроші та замотані у хустинку нечисленні коштовності. Хустинку вона заховала у найнадійніше, як на думку всіх жінок, місце – за пазуху. Монотонний перестук коліс присипляв дітей краще, ніж колискова. Люба, що випадково глянула у віконце, здивовано вигукнула:

– Мамо, мамо, дивись! Ялинки біжать назад!

За вікном пропливали краєвиди – височенні сосни в білих пухнастих капелюхах. Згодом характер краєвидів змінився – сосни поступово заступили голі поки що листяні дерева, ділянки степу; часом купкою стояли невеличкі старанно побілені хатки. Від снігу залишалися лише окремі латки, сонечко припікало дедалі більше.

Коли скінчилась провізія, що її було наготовлено в дорогу, Агата ризикнула на черговому полустанку вискочити і прикупити харчів у місцевих жителів, що виносили до прибулих поїздів продукти на продаж. Це був єдиний раз, коли Агата бодай на кілька хвилин розлучилася з дітьми. Більше не випускали малих з виду ані на хвилину.

Крім остраху випадково розлучитися з ними в дорозі була й ще одна причина для хвилювання: з поїзда зняли труп померлого від тифу. Зазвичай «тифозні» вагони з усіма пасажирами заганялись в далекий глухий кут, коло нього виставляли часового і не випускали жодного навіть на перон. Цього разу випадок захворювання виявився поодиноким, обмежилися тим, що мерця зняли з поїзда, тут же неподалік від станції закопали, присипали вапном, а одежу спалили. Та Агата, що була налякана можливістю підхопити заразу, не відпускала дітей від себе бодай на мить.

Потяг наближався до передостанньої зупинки Синельникове. Це було зовсім невеличке містечко. Але його залізниця мала дуже зручне стратегічне розташування, через що станція за громадянської війни аж чотирнадцять разів переходила з рук однієї влади до іншої.

Вже хотілося швидше доїхати, побачити рідних, та й дорога вже досить набридла. В вагоні було жарко – потяг досі опалювали, та ще й щедре весняне сонце додавало тепла. Молодші діти позасинали. Діна теж дрімала, прихиливши голівку до вікна. Поряд з нею їхала якась літня пара та циганча, десь віком як і Діна. «Куди ж воно бідолашне їде, одненьке?» – мимоволі подумала Агата.

Янек почав комизитись – зголоднів. Агата, аби вивільнити груди, дістала з-за пазухи хустинку з коштовностями і поклала її на поличку серед переплетених дитячих ручок, ніжок, спітнілих голівок. Янек жадібно припав до цицьки і задоволено зачмокав. Потяг повільно зупинився. Агата звично глянула у віконце, що там коїться на станції.

В цю мить циганський хлопчик підскочив, ухопив хустинку з коштовностями і прожогом побіг до виходу. Агата аж заклякла від несподіванки. Потім рвонулася до вікна – та де там! Циганчати і слід схолонув.

Потяг рушив. Агата повернулася від вікна до себе в купе і стрілася поглядом з Діною. Як вона все відчула? Адже не пролунало ані звуку!

– Мамо, там було татове кольє?

– Так, дитинко.

Агаті до пекучих сліз було шкода, що вона не вберегла дарунок чоловіка, та вона спромоглася всміхнутися дочці:

– Нічого, ми ж його і так будемо пам’ятати все життя. Еге ж?

Діна теж силувано всміхнулася і навіть пожартувала, вказуючи на Янка:

– Оцей «даруночок» не дасть тобі забути про тата!

Так, заспокоюючи одна одну, вони й не помітили, як доїхали до кінцевої станції.

Їх стріла Тіна, яка стала ще більш дебелою. Найняли підводу, неквапно поїхали до села. Їхати виявилося не дуже далеко. Здаля помітили, що біля хвіртки вишикувалася вся родина: мама, сестри. Дівчатка порозбирали дітей і повели в хату роздягати і влаштовувати. А Агата впала на груди мамі і тільки тепер дала волю сльозам.

Мама, як маленьку, гладила її по голівці і заспокійливо промовляла:

– Поплач, поплач, дитинко! З мамою можна поплакати. Нехай горе вийде із сльозами.

Та й насправді, коли сльози висохли, Агата відчула полегкість і нарешті почала роздивлятися навкруги.