Евгения Кононенко - Останнє бажання

Оскільки я вже згадав про свою першу жінку, яку і жінкою назвати складно, така вона була юна, то найлогічніше було б з неї й почати історію життя Івана Івака. Тим паче, що в руках Марії Каламатної не один, а ціла зв'язка ключів від багатьох важливих приміщень незграбної та страшної будівлі його долі. Неповнолітній Іван Івак крутив дорослу любов із так само неповнолітньою Машею Каламатною в окупованому Києві. Як тоді казали прості громадяни, «за німців». А мовою газети «Правда» це називалося «на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території». Із самого роману Вані Івака й Маші Каламатної можна було б сьогодні зробити добротний роман. То не була б історія кохання. То була би розповідь про хаос війни і на вулицях, і в домівках, і в головах, і в душах. Багато років потому старший брат Ілля, учасник бойових дій, скаже за чаркою: найрозкішніший шик із жінкою — на війні. Іван в окупованому Києві сповна пережив ту правду, яку озвучив Ілля Івак. Але цілеспрямовано писати роман про роман неповнолітніх дітей війни я не буду, бо чорторий тих спогадів затягне кудись не туди й не дозволить написати історію життя Івана Івака. А від мене чекають саме цього.

Отже, до Марії я ще повернуся. А поки кілька слів про ті картини початку життя Івана Івака, які спливають у пам'яті то яскравіше, що далі вони. І, аби було зрозуміло, про що мова, просто анкетні дані Івана Івака.

Він народився другим сином у родині Захара та Галини Іваків, хоча Іваном, зазвичай, називають старшого сина. Народився на слобідці в яру, від якої сьогодні не лишилося жодного будинку. Слобідки рідко мають будинки бодай якоїсь архітектурної цінності. Та була особливо убога. Біля будиночків не було садочків, як неподалік на Татарці, де з-за кожного паркану в сезон визирали буйні кущі троянд. Не було жодного кам'яного будинку. І навіть дерев'яних не було. Стінами будівель служили якісь уламки невідомо чого, перекривлені вікна не відчинялися. Щоправда, коли Іван ішов тим яром, то завжди відзначав, що в більшості будинків висіли охайні тюлеві фіраночки. То не був спосіб оберегти свою бодай якусь приватність. Для того краще було б почепити не кокетливий тюль, а матерію без дірочок. Ті слобідські фіранки були недоречні… як глибокі декольте на сукнях старих жінок! — колись редактор викинув цю метафору з однієї з моїх давніх повістей, то ж тулю її тут.

Все лихо і вся радість Івана Івака пов'язані із цим містом. Бо скільки себе пам'ятає, тікав з яру, іноді з іншими хлопцями, іноді сам, і до самозабуття лазив вулицями міста вгорі. Чи не від п'яти років полюбляв зупинятися перед гарними кам'яними будинками, мріяти про те, що колись житиме в котромусь із них. Найбільше полюбляв вулицю Овруцьку. Найчастіше мріяв оселитися в одноповерховому будиночку з голівкою жінки в короні й намисті над вхідними дверима і трояндочками над вікнами.

Чи не найяскравіший спогад раннього дитинства: малий хлопець зумів зазирнути в дірку в глухому паркані навколо парку просто над їхнім яром і побачив неймовірно гарний особняк. До війни там жив один нарком, якого потім забрали. Іван пригадував розмови про це в яру: жив, як пан, то й отримав те, що заслужив. А в повоєнному Києві в тому маєтку була знаменита Дача Хрущова. Наприкінці сімдесятих паркан зламали, маєток передали лікарні, і відтоді жінки в замурзаних халатах ходять між тих ярочків і місточків, біля тої клітки, в якій колись були справжні фазани — читачку з бібліотеки моєї покійної дружини викликали їх лікувати. В цій лікарні Ірочка народжувала Михася. Ми з зятем Миколою носили їй передачі, і я розповідав йому, як чотирирічний Іван Івак заворожено дивився на ці будиночки крізь дірку в паркані, а потім вертався в свій убогий яр.

Головним лихом родини Іваків у яру було не злиденне житло. Зрештою, в Людмили Уласівни й Михайла Михайловича також був убогий будиночок. Але в їхньому домі було щось привабливе, хоча й там висіли потворні тюлеві занавісочки. В домі Іваків ніколи не було ні теплих маминих рук, ні лагідного батькового голосу, особливо останнього. Батько якщо не мовчав, то кричав, плутаючи слова, не закінчуючи речень. Ніколи не можна було зрозуміти, чим він був незадоволений. Здається, всім. Мати була так само криклива. Але батьки, які роздратовано били дітей чи не від пелюшок усім, що трапиться під руку, були сильно залякані радянською владою. І сини, які рано навчилися захищатися, використовували й цю специфіку:

— Чого ти, безпартійне одоробло, б’єш піонера? — кричав старший брат Ілля, відбиваючись від батька, стаючи конструктивним прикладом для молодшого.