Евгения Кононенко - Останнє бажання

Я сиджу в кабінеті в себе на роботі у видавництві, де працюю ледь не тридцять років. Я найстаріший і єдиний працівник кілька років тому поважної, а в цю епоху жалюгідної установи. В мене вдома, здавалось би, суттєво кращий кабінет, де за скляними дверцятами шафок стоять різні книжки, серед них і справді великих авторів. А за моїм масивним письмовим столом червоного дерева, у кріслі зі шкіряним сидінням і прямою високою спинкою тільки й писати шедеври. Але зараз на цьому столі стоїть комп'ютер мого онука Михася. То ж хай йому там добре виконуються домашні завдання, яких його дід у його роки ніколи не робив. Михась допоміг дідові перетягти сюди, у видавничий кабінет, старий програвач для вінілових платівок, який хрипить, зітхає, але ще відтворює музику. То ж я ставлю на диск платівку моєї улюбленої Мільви та розкриваю великий зошит на першій сторінці.

І ласкаво прошу сюди тих людей, хто має ключі, які відімкнуть потрібні приміщення у будівлі мого життя. І вітальню, де висять парадні родинні світлини, а в буфеті блищить радянський кришталь, висміяний молодшими колегами-літераторами як символ безнадійного міщанства… і кабінет, де в шафах стоять добрі й не дуже книжки, а в шухлядах письмового столу в сап'янових коробочках лежать державні нагороди, дані, здебільшого, за різні паскудства… і спальні, о, то найцікавіше, але й там не вся правда… і кухню, письменницьку, звичайно ж... і головне, щоби ті ключі відімкнули всі темні комори і на горищі, і в підвалі… І навіть туалет… Хоча Василь Правда не радив запускати читачів майбутнього до туалету:

— Ви ж не розповідатимете нащадкам про те, як ходили в туалет! — казав наставник, якого потягло пофілософствувати на предмет теорії автобіографії. Студійці почали дружньо реготати. А Іван Івак згадав напис на стіні нужника на слобідці:

Той напис на потрісканій диктовій стіні туалету на задвірках злиденного слобідського будинку певний час насправді існував, я це кажу в ясному розумі, при твердій пам'яті. Отже, буває, що й туалет концентрує в собі правду епохи. Іван Івак тоді відразу зацікавився особистістю того, хто насмілився зробити той напис на стіні нужника в повоєнні роки. Ще в сорокові, не в п'ятдесяті. І як таке можна було писати? І як можна було так ризикувати самому, так підставляти інших?

Напевне, то писала не господиня дому, Людмила Уласівна, вдова учителя рідної мови Михайла Михайловича, якого у війну забрали німці, бо хтось доніс у гестапо, що старий був членом ВКП(б). До жінки заходили люди, стару не забували, як ото й Іван зайшов, ідучи від матері. А вона ж іще дала Іванові свічку, щоби він «сходив охайненько». А його, коли він побачив той напис, схопила така судома страху, що він не зміг зробити того, за чим туди пішов. Він уже тоді служив в спеціальних військах Народного комісаріату внутрішніх справ і мав негайно просигналізувати про антирадянський напис будь-де. Івак цього не зробив, сподіваючись, що ніхто не бачив, як він ішов у нужник зі свічею. Зрідка навідуючись до матері й малого братика Лесика, якого вона народила під час війни, до вдови Михмиха Іван більше не заходив, прискорюючи крок біля її будинку. Іван переступив поріг тої жалюгідної садибки, лише коли прийшов на її похорон. І то вже була інша епоха. Коли написами на стінах відхожих місць вже можна було не перейматися.

Михмих прийшов на сторінки моєї автобіографії незаплановано. Я планував покликати його сюди перегодом. А він завжди вчив нас складати план того, що ми збираємося написати. А також наш Михмих говорив, що, коли ми зберемося написати будь-що, то маємо зважити: яка користь із написаного для майбутнього. Щоби хтось, прочитавши написане нами, сказав нам спасибі. Із психоаналітичними теоріями писати, щоб полегшити душу, радянський учитель, певне, ознайомлений не був.

Ви бачите, від лекцій столичного професора Вищих літературних курсів і від настанов керівника літературної студії я йду назад, до того, чому навчав шкільний учитель іще до війни.

Тепер моєму синові під п'ятдесят, а мені вже було сімдесят. Онукові Павлу зараз більше, ніж було мені, коли я мав свою першу жінку. Це сталося зі мною дуже рано, бо була війна. А втім, річ не у війні. Павло також став мужчиною дуже рано. Я про це вже писав і не буду більше. Більше може розповісти лише сам Павло, якщо відчує, що помре, як не розповість. Або як я: НЕ помре, як не розповість. Але свого досвіду я своєму онукові не бажаю.