Томас Кініллі - Список Шиндлера

Оскар пошукав очима червону крихітку в дальшій частині вулиці Кракуса. Це все відбувалося менш ніж у половині кварталу від неї — ніхто не чекав, поки та колона зайде за ріг Юзефінської. Шиндлер нічим не міг пояснити оцю бійню на тротуарі. А проте вона недвозначно показувала, наскільки серйозні їхні наміри. Коли червона дівчинка зупинилася в кінці колони й хотіла озирнутися, ту жінку, що ховалася, застрелили в шию, а один із солдатів, коли хлопчик з плачем сповз по стіні, притис його голову до землі чоботом, немовби щоб зафіксувати, приставив дуло до потилиці — за інструкцією СС — і вистрілив.

Оскар знову глянув на маленьку дівчинку в червоному. Вона зупинилась і побачила, як опускається той чобіт. Між нею і передостаннім у колоні уже збільшився розрив. Знов есесівець по-братньому підштовхнув її назад у колону. Гер Шиндлер не розумів, чому він не вдарив дитину прикладом гвинтівки — адже на іншому кінці вулиці Кракуса жодного милосердя не існувало.

Урешті Шиндлер виковзнув із сідла, заточився — і відтак побачив, що стоїть на колінах, тримаючись за сосну. Оскар відчував, як його чудовий сніданок лізе з нього назад, і стримав нудоту — йому здавалося, що все його розумне тіло намагається знайти в собі місце, щоб якось перетравити те жахіття, яке він побачив на вулиці Кракуса.

Безсоромність оцих людей, яких теж мати народила, які пишуть листи додому (що вони там пишуть?), була найстрашнішим у тому, що побачив Оскар. Він знав , що їм не соромно, адже вартовий навіть не відчув, що має запобігти тому, щоб малятко в червоному побачило той жах. А найгірше: якщо вони не соромляться, значить, мають офіційне розпорядження. Ніхто вже не міг сховатися за ідею німецької культури, ніякі заяви перших осіб не могли звільнити безіменних людей від виходу з власного саду, від погляду з вікна кабінету на реальність, що діється на вулиці. На вулиці Кракуса Оскар побачив таку декларацію державної політики, яку неможливо було списати на тимчасове потьмарення. Есесівці, відчував Оскар, виконували накази свого очільника, бо інакше їхній колега в кінці колони не дав би дитині на це дивитися.

Згодом, прийнявши на душу достатню кількість бренді, Оскар напрочуд чітко зрозумів ситуацію. Вони залишали свідків, ту ж таки дівчинку в червоному, бо були переконані, що всі свідки також загинуть.

На розі пляцу Згоди стояла аптека Тадеуша Панкевича. То був старовинний заклад. Порцелянові амфори з написаними на них латинськими назвами давніх ліків, кількасот маленьких, щедро прикрашених шухлядок приховували складність фармакопеї від мешканців Подґужа. Магістр Панкевич мешкав над аптекою зі згоди влади й на прохання лікарів з клініки гетто. Він був єдиним поляком, котрий залишився у стінах гетто. То був спокійний чоловік трохи за сорок з інтелектуальними зацікавленнями. Польський імпресіоніст Авраам Нойманн, композитор Мордехай Ґебіртіґ, філософськи налаштований Леон Штейнберґ, учений і філософ доктор Раппапорт були частими гостями Панкевича. Його дім також був ланкою зв’язку, поштовим відділенням для інформації і повідомлень між Єврейською бойовою організацією (ŻOB) і партизанами польської Армії Людової. Молоді Долек Лібескінд і Шимон та Ґуста Дранґери — організатори краківської Єврейської бойової організації — іноді обережно туди заходили. Важливо було не втягувати Тадеуша Панкевича в їхні справи, які, на відміну від політики вимушеної співпраці юденрату, вимагали лютого і безкомпромісного опору.

Площа перед аптекою Панкевича на початку червня стала своєрідною сортувальною станцією. «У це було годі повірити», — завжди потім казатиме Панкевич про те, що робилося на пляці Згоди. У парковій зоні посередині людей знову ділили і казали залишати свої речі: «Ні, ні, вам це потім перешлють!» Біля стіни в західній частині площі тих, хто опирався чи мав у кишенях підробні арійські папери, розстрілювали; жодних пояснень цього тим, хто залишився, не давали.

Оглушливий грім пострілів розбив усі надії на можливість щось змінити й про щось домовитися. Але, незважаючи на крик і лемент людей, близьких тим, у кого стріляли, деякі люди — чи то відчайдушно зосереджені на тому, що лишилися жити, чи заціпенілі від жаху, — здавалося, взагалі не помічали гори мерців. Коли під’їхали машини і загін євреїв повантажив туди тіла, ті, хто залишилися на площі, змогли знову заговорити про власне майбутнє. І Панкевич почув те, що цілий день чув від сержантів СС: «Запевняю вас, пані, вас, євреїв, везуть працювати. Ви гадаєте, ми можемо собі дозволити вас змарнувати просто так?»