Томас Кініллі - Список Шиндлера

— Шиндлер? — спитав офіцер.

Він уперше уважно роздивився Оскара. Чоловік, одягнений, як магнат, при емблемі партії, з генералами в родині.

— Гадаю, що можу вам гарантувати, гере унтерштурмфюрере, — лагідно, притишеним голосом промовив Шиндлер, — що протягом тижня ви будете в Південній Росії.

Сержант ішов попереду, а гер Шиндлер і офіцер — далі разом повз шеренги в’язнів і повні вагони. Паровоз уже пирхав димом, і машиніст визирав із кабіни, озирався на потяг і чекав сигналу про відправлення. Офіцер попросив зустрічних чиновників притримати потяг. Нарешті вони порівнялися з одним із задніх вагонів. Там було з десяток працівників разом із Банкєром; вони сиділи в одному вагоні, немовби чекали, що їх врятують разом. Двері відімкнулись, і вони пострибали додолу: Банкєр і Френкель з адміністрації, Райх, Лезер та інші з фабрики. Вони поводилися стримано, немовби для того, щоб ніхто не здогадався, як вони раді, що їх врятували від цієї дороги. Ті, хто лишився, весело обговорили це, здається, радіючи, що звільнилося трохи місця. Тим часом офіцер енергійними рухами повикреслював працівників «Емалії» зі списків і сказав, щоб Оскар розписався на відповідних сторінках.

Шиндлер подякував офіцерові і зібрався був вивести своїх людей зі станції, але тут офіцер притримав його за рукав.

— Пане, — сказав він. — Ви ж розумієте, нам немає великої різниці — одна дюжина чи інша.

Тепер той насуплений офіцер говорив до Оскара спокійніше, немовби зрозумів, яка теорема стоїть за цією ситуацією. Ви вважаєте, що оті тринадцять лудильничків дуже важливі? То ми замінимо їх іншими тринадцятьма лудильничками, яких вам не буде шкода.

— То така незручність списків, та й усе, — пояснив офіцер.

Маленький пухкенький Банкєр зауважив, що затримана група не поклопоталася піти й отримати свої сині наліпки в старому ощадбанку.

Шиндлер, раптово спалахнувши, сказав, щоб вони негайно це зробили. Але за сердитістю ховався відчай: ці всі люди на Прокоцимі потрапили сюди, бо їм просто бракувало синьої наліпки; ось вони чекають нового недвозначного символу свого статусу — вагонів для худоби, і їх потягне паровоз кудись у невідомість. Тепер, повідомляли їм вагони, ви всі — тварини.

З облич власних робітників Оскар міг прочитати дещо зі страждань гетто. Людині там не було ані часу, щоб перевести подих, ані тихого кутка, де можна сховатися, відстояти свої звички чи зберегти родинні традиції. Дехто ховався й знаходив спокій у підозрі до всіх — сусідів по кімнаті, поліцаїв ОД на вулиці. Та й найрозумнішим з них не було зрозуміло, кому варто довіряти. «Кожен пожилець, — писав молодий художник Юзеф Бау про будинки гетто, — має власний світ секретів і таємниць». Діти раптово припиняють розмову, почувши рипіння сходів унизу. Дорослі прокидаються від страшних снів про вислання й конфіскацію в повній народу кімнаті на Подґужі; самі події цих снів, сам смак цього страху мали продовження в страхах наяву. Дикі чутки обступають їх зусібіч у кімнаті, на вулиці, у заводських цехах. Спіра склав новий список — удвічі чи втричі довший за попередній. Усіх дітей відправлять до Тарнова і розстріляють, чи до Штуттгофа, де їх потоплять, чи до Бреслау, де їх перевчать на нацистів, позбавлять ознак раси, ставитимуть на них досліди… У вас є старі батьки? Усіх старших за п’ятдесят років заберуть до Велички на соляні копальні. Працювати? Ні, їх замурують у порожніх шахтах.

Усі ці чутки, більша частина яких доходила до Оскара, трималися на людському інстинкті запобігти злу, висловивши його, — переграти саму Долю, показавши їй, що маєш багатшу уяву, ніж вона.

Але того червня найгірші сни й поголоски набули конкретної форми, найфантастичніші чутки перетворилися на дійсність.

На півдні гетто за вулицею Ренкавкою здіймався горбистий парк. Там можна було тихо й непомітно, як на середньовічних картинах із зображенням облоги, зазирнути згори за південний мур гетто. Якщо їхати краєм пагорбів, то перед вами відкривалася вся мапа гетто, і можна було роздивитися, що робиться на вулицях унизу.

Шиндлер помітив цю перевагу, катаючись тут з Інґрід навесні. Тепер, вражений сценою на станції Прокоцим, він вирішив покататися тут знову. Наступного ранку після порятунку Банкєра він узяв напрокат коней у стайнях парку Беднарського. Вони з Інґрід чудово екіпірувалися для прогулянки верхи: у довгих жокейських жакетах, штанах для верхової їзди і блискучих чоботях. Дві світловолосі судетські голови високо над розтривоженим мурашником гетто.