Томас Кініллі - Список Шиндлера

Після миття очікувалося, що декого татуюють. Таке вони про Аушвіц також знали. Есесівці ставлять на руку татуювання, якщо хочуть тебе використовувати. А коли вони збираються згодувати тебе машині, то не завдають собі такого клопоту. Тим самим потягом прибули не тільки жінки зі списку, а й іще дві тисячі інших, не шиндлерівських, які мали проходити звичайний відбір. Ребекка Бау, яка не потрапила до списку, пройшла його й отримала номер, міцна мати Йозефа Бау теж виграла татуювання в цій абсурдній лотереї Біркенау. Ще одна дівчина з Плашува, п’ятнадцятирічна, подивилася на своє татуювання і зраділа: там були дві п’ятірки, трійка і дві сімки — ці числа за Ташлаґом, юдейським календарем, були священними. З татуюванням можна було залишити Біркенау і переїхати в котрийсь із підпорядкованих Аушвіцу таборів, де в людини був принаймні шанс вижити.

А шиндлерівським жінкам татуювання не робили, їм сказали вдягатись і повели до бараку без вікон у жіночому таборі. Там посередині стояла на цеглинах грубка з листового заліза. То й була єдина вигода. Нар не було. Schindlerfrauen мусили спати по двоє і по троє на тонких солом’яних матрацах. Глиняна долівка була сира, вода підіймалася з неї, немов приплив, і промочувала і матраци, і рвані простирадла. То був дім смерті в серці Біркенау. Вони незручно лежали там і дрімали, мерзнучи на цьому величезному болоті.

Де ж те затишне місце в Моравії, думалося їм. А тут було велике, хоч і ефемерне, місто. Кожного дня тут перебувало понад чверть мільйона поляків, циган і євреїв. А ще тисячі перебували в Аушвіці-І, першому, але меншому таборі, де мешкав Рудольф Гьосс. Ще була промислова зона, що називалася Аушвіц-ІІІ, де близько десяти тисяч людей працювали, поки могли. Шиндлерівські жінки не мали точної інформації про статистику Біркенау чи окремого князівства Аушвіцу. А проте вони бачили, що там, за березами на західному кінці цього гігантського поселення, весь час здіймався дим над чотирма крематоріями і незліченними вогнищами. Їм здавалося, що їх кинуто напризволяще і течія занесла їх сюди. Але жодних здібностей вигадувати чутки про життя в неволі чи в них вірити тим жінкам би не вистачило, щоб уявити, скільки людей тут могли отруїти газом за один день у разі злагодженої роботи системи. За даними Гьосса, то було дев’ять тисяч.

Так само не знали вони і про те, що прибули до Аушвіцу саме тоді, коли у війні відбувався поступ і таємні переговори між Гіммлером і шведським графом Фольке Бернадоттом задавали їй новий напрямок. Центри знищення вже перестали бути таємними, бо росіяни розкопали табір у Любліні і знайшли печі з людськими кістками й понад п’ятсот циліндричних бляшанок «циклону-Б». Новини про це дізнався весь світ, і Гіммлер, який, щоб до нього ставилися серйозно, як до безперечного повоєнного наступника фюрера, хотів пообіцяти союзникам, що євреїв більше не труїтимуть газом. Проте наказ він видав лише згодом, десь у жовтні — дату точно визначити не випадає. Один екземпляр наказу пішов до генерала Поля в Оранієнбурґ, а другий — до Кальтенбруннера, начальника з безпеки Райху. Обидва на директиву не звернули увагу, Адольф Айхманн також. Євреїв із Плашува, Терезієнштадту й Італії продовжували труїти до середини листопада. Останнє сортування до газових камер, як вважається, відбулося тридцятого жовтня.

Перші вісім днів їхнього перебування в Аушвіці жінки з фабрики Шиндлера перебували під великою загрозою газових камер. І навіть після того, коли тіла останніх жертв камер увесь листопад зноситимуть до західного краю Біркенау і ще довго спалюватимуть у печах і на вогнищах, в’язні не знатимуть, що в таборі сталася якась суттєва зміна. І в кожному разі їхні хвилювання будуть цілком обґрунтованими, адже більшість тих, хто лишився після скасування газових камер, будуть розстріляні — серед них і працівники крематоріїв — чи їм дадуть змогу померти від хвороб.

Жінки з фабрики Шиндлера проходили часті масові медогляди і в жовтні, і в листопаді. Декого відділили в перші дні й направили до бараків, де лежали хворі на останніх стадіях недуги. Аушвіцькі лікарі — Йозеф Менґеле, Фріц Кляйн, доктори Коніґ і Тіло — не лише працювали у своїх кабінетах у Біркенау, а й сновигали табором: то приходили на перекличку, то заскакували в душ, із посмішкою питаючи: «Скільки вам років, матінко?» Пані Клару Штернберґ відправили таким чином до бараку для старих жінок. Шістдесятирічну пані Лолу Крумгольц також відрізали від шиндлерівської групи і посадили в барак для старих, де очікувалося, що вона помре, не завдаючи жодного клопоту адміністрації. Пані Горовиць, боячись, що її крихка одинадцятирічна дочка Нюся не переживе такого огляду в душовій, сховала її в порожньому котлі сауни. Одна з есесівок, які наглядали за жінками групи Шиндлера, — приваблива блондинка — помітила це, але не виказала. Ця наглядачка була дратівлива й охоче пускала в дію кийок, вона згодом попросила в пані Горовиць хабара й отримала брошку, що її Реґіна якось донесла аж сюди. Жінка віддала коштовність із філософським спокоєм. Адже була ще й друга наглядачка, здоровенна, добріша, яка залицялася до жінок, тож могла захотіти більш особистої відплати.