Томас Кініллі - Список Шиндлера

Оскар встав і став никати вітальнею, шукаючи якого-небудь офіційного бланку. Знайшовши, написав на ньому текст зобов’язання, який Амон мав підписати в разі програшу: «Дозволяю вносити прізвище в’язня Гелени Гірш до будь-якого списку кваліфікованих працівників до переміщення разом із фабрикою “Емалія” гера Оскара Шиндлера».

Здавав карти Амон; Оскарові дісталися вісімка і п’ятірка. Оскар попросив здати заново. Йому дісталася п’ятірка і туз. Його це влаштувало. Тоді Амон здав собі. Прийшла четвірка, а тоді король.

— Боже милосердний! — вигукнув Амон. Він був по-джентельменськи розбірливий у мові й непристойностями не розкидався. — Я програв.

Він пирхнув, але йому було не дуже весело.

— Мої перші карти, — пояснив він, — були трійка і п’ятірка. Прийшла б четвірка — все було б добре. А тут цей чортів король.

Урешті, він підписав Шиндлерів папірець. Оскар узяв всі розписки, де було позначено, скільки він виграв в Амона, і повернув їх йому.

— Тільки дівчинку мені бережи, — сказав Оскар, — доки пора буде нам переїжджати.

На своїй кухні Гелена Гірш і не підозрювала, що карти її врятували.

Можливо, тому, що Оскар розповів про той вечір Штернові, чутки про план Оскара стали гуляти адміністрацією і навіть цехами. Був-таки список Шиндлера! І потрапити до нього було варте будь-яких скарбів.

У певний момент будь-якої розмови про Шиндлера живі друзі гера директора починали моргати й хитати головами і бралися майже математично вираховувати суму його мотивів. Адже одне з найпоширеніших почуттів євреїв Шиндлера щодо його дій і зараз можна передати так: «Я не знаю, навіщо він це робив». Можна говорити, що Оскар був азартною людиною; що був сентиментальний і любив відкрито й просто чинити добро; що Оскар був за вдачею анархіст і любив глузувати з системи; що за його великим життєлюбством лежала здатність до глибини душі обурюватися людською жорстокістю, діяти у відповідь і не здаватись. Але все це разом узяте не пояснює тієї наполегливості, з якою він восени 1944 року готував остаточний притулок для тих, кого забрали з «Емалії».

І не лише для них. На початку вересня він поїхав на Подґуже й навідав Мадріча, у якого на швацькій фабриці на той момент працювало понад три тисячі в’язнів. Фабрику також мали розформувати. Мадрічеві віддадуть його швацькі машинки, а його працівники зникнуть. Але якщо взятися разом, то можна визволити більш як чотири тисячі, казав йому Оскар. І моїх, і твоїх. Можна їх перевести в якесь більш-менш безпечне місце. До Моравії.

Мадріча завжди заслужено шанували ті його в’язні, яким пощастило вижити. Хліб і курятину, що їх контрабандою проносили для них на фабрику, він оплачував зі своєї кишені і дуже ризикував. Він видавався більш поміркованим і стабільним чоловіком, ніж Оскар. Не такий яскравий, не такий підвладний усіляким захопленням. Його ніколи не заарештовували. Але у своєму гуманізмі він був близький до небезпечної межі, і коли б не його розум та енергійність, закінчив би в Аушвіці.

Тепер Оскар виклав йому свою ідею табору Мадріча — Шиндлера де-небудь у Високих Єсеніках; таке собі задимлене тихе промислове селище.

Мадрічеві ця думка сподобалася, але погоджуватися він не поспішав. Він розумів, що війну програно, що система СС стала не менш, а більш жорстокою. Він слушно вважав, що, на жаль, протягом ближчих місяців в’язнів Плашува розвезуть і знищать по західних таборах смерті. Адже, коли Оскар такий затятий, то не менш затяті люди сидять і в Головному управлінні СС, і на теплих місцях табірних комендантів.

Але Мадріч не став і відмовлятися. Йому треба було подумати над цим. Хоча він і не міг зізнатися в цьому Оскарові, але, ймовірно, побоювався керувати фабрикою разом із таким демонічним шибайголовою, як пан Шиндлер.

Не отримавши ніякої конкретної відповіді від Мадріча, Оскар поїхав. Він подався до Берліна і почастував обідом у ресторані полковника Еріха Ланґе. Я цілком можу перейти до виробництва снарядів, сказав Еріхові Оскар. Можу перевезти важку техніку.

Ланґе виявився молодцем. Контрактів гарантувати він не міг, але міг написати душевну рекомендацію, якої потребував Оскар, до Комітету з евакуації і німецьких чиновників у Моравії.

Згодом Оскар скаже про цього загадкового офіцера, що той надавав суттєву допомогу. Ланґе і далі перебував у стані піднесеного відчаю та моральної відрази, який був у багатьох, хто працював у тій системі, але не завжди на користь системи. Ми все зможемо, запевнив його Ланґе, тільки гроші треба. Не мені. А щоб дати.