Алай - Коли курява спаде

— Що зараз вести мову про наділ? Якби ваші вояки не відібрали крамничку мого батька, я б сюди не потрапила.

— Це — зовсім не проблема, ми можемо все повернути, — відповів уповноважений Хуан.

— І життя можете повернута? Мої батьки обидва втратили життя.

Уповноважений Хуан не очікував, що його плани знайти спільника проваляться, тож сказав:

— О, то пані — справжній герой серед жінок! Прийміть мою шану!

Мати в цій справі дійсно виявила кришталеву чесність. Батькові вона сказала тільки, що уповноважений повернув срібло. Батько ж відчував безпорадність у цій справі, тож зціпивши зуби, сказав:

— Колись я вб'ю цього типа.

Прийшов уповноважений Хуан і сказав:

— Я думаю, що мені варто покликати сюди туси Вангбо і ми разом проведемо нараду.

Батько подивився на його жовте обличчя, яке в той час було надзвичайно серйозним, і наказав управителю:

— Відрядіть посильного.

Посильний дуже швидко повернувся. Видно, Небо в той час вирішило підкинути трохи везіння туси Мерці, оскільки туси Вангбо відправив «цьому ханьському покидьку» не відповідь у листі, а пару гарних чобіт, явно натякаючи на те, щоб він котився звідси. Однак уповноважений цього натяку не зрозумів, тож довелося матері йому доступно роз’яснити.

Це розлютило нашого дорогого гостя.

Звуки пострілів на навчальному плацу почали лунати черга за чергою. Цього разу всі зрозуміли, що ми йдемо на війну.

Через три дні шеренга урядових вояків при всій зброї, а також декілька сотень наших солдатів підійшли до кордону. З самого початку бою противник навіть голови не міг підняти під пострілами наших автоматичних рушниць, привезених від військового уряду провінції. Вороги тільки зойкали, адже їхні самопали постійно затиналися. Таким чином усього лише за час обіду бунтівне поселення було повернуте. Староста його, визнаючи свою провину, втік, залишивши свою родину на смерть замість себе. Усі його люди були зв’язані й вервечкою поставлені на коліна під горіхом, що ріс біля воріт їхнього будинку. Сонце повільно підіймалося й роса на траві під їхніми ногами поступово висохла. Зауваживши, що багнети їхніх охоронців не врізаються в їхні тіла, вони подумали, що туси не вбиватиме їх. Тож до їхніх зблідлих облич поступово повернулася кров. Однак вони не знали, що родина туси Мерці має одну відмінність від інших туси — вони ніколи не дозволяють воякам убивати полонених. Наш рід ще сотні років тому, відколи туси Мерці з’явилися, мав власних катів. На цьому клаптику землі було тільки три родини з родословною — це сам туси, родина ката Аїра й літописець. На жаль, ті правдиві записи [42] Йдеться про родові генеалогічні хроніки — дунграб, що складалися при дворі шляхетних тибетських родин. , які зробив літописець у третьому поколінні, туси в четвертому поколінні знищив. Причому дійшло аж до того, що ми тепер точно не можемо дізнатись, скільки ж змінилося поколінь туси Мерці, а що вже казати про родину ката! Ну от, він якраз прийшов, і по виду схожий на типа, якому призначено відбирати в людей життя: довгі руки, довгі ноги, довга шия. Перед стратою батько сказав тим людям, що мали зараз померти:

— Оскільки це ваш староста полишив вас, щоб ви замість нього потерпіли, то я не буду церемонитись. Якби той заколотник не втік, ви б не втратили свої життя.

Ці люди спочатку ще сподівалися, що туси помилує їх, однак тепер суворі вирази на їхніх обличчях миттю луснули, ніби вони тільки зараз згадали, що не полонені внаслідок війни з ворожою державою, а заколотники перед своїм господарем. Таким чином, ноги в них обм'якли і вони впали на коліна, прохаючи їх помилувати. Батько якраз і чекав такого ефекту, тож махнув рукою, після чого в руках ката блиснув ніж, і по землі з бумканням покотилося декілька голів. На кожному з тих облич застиг зворушливий вираз, а тулуби, що залишились без голів, застигли надовго в вертикальному положенні, ніби чогось злякались, і тільки згодом, обертаючись, повалились на землю.

Я підняв голову й подивився на небо, однак не побачив душ, які б туди піднімались. Усі говорять, що в людини є душа, але чому ж я її не бачу?

Я спитав про це в матері, однак вона люто вирячилась на мене, а потім пішла й стала поруч із туси.

То був перший день війни.

На другий день вогонь війни запалав уже на землях туси Вангбо.

Уповноважений Хуан, туси та його дружина, узявши з собою ще кількох людей, спостерігали за боєм із безпечного місця. Я також був із ними. Вели військо мій старший брат і командир того взводу, що був підлеглим уповноваженого. Наші люди швидко здолали потічок в ущелині, що слугував межею між землями двох туси, й проникли в густий чагарник. Таким чином, ми вимушені були спостерігати за боєм, у якому не видно було людей, а тільки було чутно, як у напрочуд ясному небі розносяться дзвінкі постріли. Люди туси Вангбо, в порівнянні з учорашніми, були значно впертішими, тим більше, що сьогодні вони боролися за свою родину. Однак наші люди, спираючись на потужну вогняну силу, все-таки крок за кроком просувались уперед і невдовзі вийшли на поселення. Один із будинків поселення запалав, викидаючи вогонь аж до неба. З вогню, мов птахи, випурхували люди, однак у повітрі їх зустрічали випущені з автоматів кулі, тож вони тільки важко падали навзнак.