Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Бісова доля… Бісова… Доля… — протягнув він.

Симон Васильович хотів було щось сказати, підбадьорити старого, але кожна фраза, що виникала у свідомості, здавалася наївною і занадто простою, щоб змінити людину, бо стебла нашої душі вирощені з ґрунту слів. Колишній семінарист, а потім журналіст і уповноважений Головного всеросійського земського повіту на західному фронті, урешті-решт, військовий міністр і лідер майбутнього повстання — замовк. Старий солодко присмоктував до люльки, тихо бурмотів собі під ніс щось про злу годину, яка нависла над ним.

— Тоді чому ти тут? — Симон Васильович уважно подивився на гайдамаку.

— Що за питання, пане? Ти, як бачу, простого не розумієш. Звісно, чому — кажуть, сам Петлюра скоро прибуде сюди й поведе військо проти гетьмана. А от він — наш чоловік, не грабуватиме нас… Ось я приїхав із синами, привіз провізії. На добру справу… Добру… Нам так бракує доброго… — прошамотів дід.

Петлюра так і завмер, начебто щойно прозвучали таємні заклинання, і кожен м’яз його тіла скувала невідома сила. Ось вона — народна правда! Ось гіркота, що невидимо виливається з уст людей. Хто почув цей тихий стогін, який зривався з губ старого, ніби з обриву, і падав на землю важким каменем? Хто зміг відчути народ, який гнобила сотні років російська імперія, — мовляв, українців не існує? «Ви лише неосвічені малороси — малий паросток російського народу», — торочили в Петербурзі. Як же так? Без роду, без племені, без назви — хто їх помітив? Хто зміг би підняти прапор і повести цих людей на битву, тому що правду слід довести силою. Де ви, сини українські?

Симон Васильович стояв ошелешений. А тоді кивнув братові, і вони пішли далі — стиснувши губи, нічого не промовляючи, занурені в безодні мовчання. Дрібними кроками просувалися по табору, не помічаючи гомону довкола. З неба раптом почав зриватися перший сніг, і невагомі сніжинки падали перед ними, ніби замерзлі слова. Наприкінці дня Петлюра вийшов зі своєї кімнати, покликав ад’ютанта, вручив йому аркуш і наказав віднести до штабу, а там віддати писарям. Потім переправити до друкарні. Доки ад’ютант ішов до високої будівлі, що примикала до дерев’яних бараків табору січових стрільців, він ненароком побачив перший рядок, написаний на папері. Не відриваючи очей, тримаючи в тонких пальцях списаний аркуш, він прочитав від початку до кінця:

« По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах скасуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати ко заки, осмілилися слу жити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну прода ти недавнім царським міністрам Росії і ї ї пануючому класо ві — безробітному росій ському офіцерству і мароде рам, — скупчен им в контрреволюційн е кубло на Дону ?»

Наступного дня Петлюра разом із двадцятьма січовиками, серед яких стрілецькі старшини, ішов вулицею Білої Церкви до жандармерії. Біля входу в будівлю стояло двоє солдатів у штальмельмах [9] Сталева каска. , які, вгледівши українців, занепокоїлися, але, побачивши, що ті без зброї, сміливо вийшли їм назустріч. Симон Васильович опинився трохи попереду, підняв руку, показуючи, що німецьким солдатам турбуватися нема чого. Делегація увійшла в будівлю, затримавшись десь хвилин на п’ять. Було вирішено листа про нейтралітет варти передати до Києва в центральний штаб німецької армії. На що повненький німецький чин із розкуйовдженими, наче маленький віник, вусами й очима-крапками відповів згодою — німецькі війська вже давно не хотіли ніякої війни. Їхнім єдиним бажанням було якнайшвидше забратися з DerukrainischeStaat [10] Українська Держава. до своїх фрау та діток, які не бачили батьків уже декілька років. Тому зустріч інтервентів із повстанцями пройшла мирно — німецька варта погодилася дотримуватися нейтралітету.