Софі Перино - Дочка Медічі

Він задоволений! Ця думка сповнює мене гордості й подяки. Він кохає мене, він оволодів мною, і я задовольнила його. Якби моє серце зупинилося цієї миті, я не заперечувала б. Я отримала все, про що мріяла.

озпочався новий рік. Я позую для Клуе. Минуло десять років відтоді, як він намалював мій портрет, на якому я зображена в кремовій сукні. Цього разу я вбрана в чорне. Чудовий вибір. Жанна Д’Альбре покинула По й вирушила на північ. Вона везе з собою угоду й мого ненависного кузена.

Вирішення питання було відкладено на цілий рік, і ця затримка сповнила мене впевненості, що королева Наваррська насправді не зацікавлена в укладанні шлюбу між мною і принцом Наваррським. Я вже почувалася в безпеці. Однак я недооцінила матір. Коли вмовляння й підкупи не спрацювали, вона скористалася улюбленим методом: погрозами. Її величність натякнула, що вимагатиме від Папи розслідувати законність шлюбу між Жанною й Антуаном де Бурбон. Таке розслідування поставило б під сумнів права мого кузена як першого принца крові.

Хто може сказати напевно, чи було щось незаконне у шлюбі Жанни? Враховуючи приналежність королеви Наваррської до церкви, що зазнає утисків, вона могла злякатися, що суд Його Святості не буде справедливим. Хай би там як, Жанна написала, що принц Наваррський одружиться зі мною, якщо його величність підтвердить титул її сина. Дива не станеться: до наступної осені я вийду заміж за мого кузена. Відтак моє серце огортає темрява, така ж сама, як і похмура сукня, в якій я позую.

Я не єдина, кого мучить кепський настрій. Старий Руджері пророчить, що мати помре біля Сен-Жермену. Усі роботи в Тюїльрі припинилися, оскільки ця місцевість належить єпархії Сен-Жермен-Л’Озеруа. Але навіть такі застережні заходи не заспокоїли її величність — її обличчя залишається блідим і виснаженим. Я не співчуваю їй. Мати зруйнувала моє життя. Я рада, що її щастя затьмарене цим пророцтвом попри те, що я не настільки підступна, аби бажати їй смерті.

Якби задоволення чужим горем було моєю єдиною втіхою, таке існування видалося б мені жалюгідним. На щастя, після тривалої відсутності мій коханий, мій герцог повернувся до двору. Він щодня навідувався до Лувру фліртувати зі мною, залишаючи дружину саму в готелі де Гіз. Вона знову вагітна, і її постійно нудить. Мати кидає на нас виразні погляди, але, здається, готова терпіти знаки уваги, які ми вже не приховуємо. Я не розумію причини такої поблажливості й, відверто кажучи, не дуже хочу замислюватися над цим.

Коли ми з Генріхом разом — танцюємо, обмінюємось дотепами, крадькома позираємо одне на одного або цілуємось у темному кутку,— я почуваюсь живою. Відтоді, як він востаннє покинув Париж, я жодного разу не почувалася так добре. Однак мій душевний біль повністю зникає лише тоді, коли наші тіла поєднуються. Генріх жартує, що моя хіть ненаситна, але він насолоджується цим. А я насолоджуюсь, виявляючи нові засоби задовольняти його: обожнюю бачити мого коханця безсилим, цілком під моєю владою.

Перше, що подарував мені Генріх після свого повернення,— маленька драбина, за допомогою якої можна дістатися сухої канави під моїм вікном. Вона на диво легка. Я сміялася, коли він сказав, що ця драбина може витримати його вагу й дасть нам змогу таємно зустрічатися. Але, коли я вперше побачила його обличчя за моїм підвіконням, я більше не сміялася. Тієї ночі я отримала від Генріха ще один подарунок — намисто з перлів, в якому я позувала для портрета. Зараз я теж наділа його. До речі, крім намиста, на мені нічого немає. Я з нетерпінням чекаю на сигнал спустити драбину. Нарешті лунає довгоочікуваний низький свист. Я навстіж відчиняю віконниці — холодний зимній вітер дме в обличчя, сповнюючи мене бадьорості. По кількох хвилинах Генріх видирається на підвіконня й зіскакує на підлогу. Не промовляючи ані слова, я беру його крижану руку й притискаю до моїх грудей. Він робить спробу пригорнути мене до себе, але я стримую його іншою рукою. Я підношу його долоню до моїх вуст і ніжно кусаю її. З його горла вихоплюється хриплий стогін. Він подається вперед, а я вчергове вивертаюсь.

— Майте терпіння,— шепочу я.— Ви змусили мене чекати. Тепер ваша черга.

— Я змусив вас чекати?

— Минула вже година, як король відпустив вас.

— Я вирішив трохи зачекати, аби впевнитися, що інші відвідувачі вже пішли, і більшість дворян, які мешкають у Луврі, лягли спати,— благально каже він.