Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Уперше перебратися до Нью-Йорка можна тільки раз у житті, Анджело, і це велика подія.

Може, ти не бачиш у цьому нічого романтичного, бо ж ти тут народилася. Напевно, ти сприймаєш наше прекрасне міс то як належне. Або любиш його дужче за мене, по-своєму, так, що мені й уявити годі. Ясно одне: тобі пощастило тут вирости. Але ти не мала нагоди переїхати сюди — і через це мені тебе шкода. Ти проґавила одну із найяскравіших пригод у житті Нью-Йорк 1940 року!

Він більше ніколи не буде таким, як тоді. Я не хочу знеславити всі його óбрази до 1940 року і після того. Кожен із них по-своєму важливий.

Але це місто заново народжується у свіжому погляді кожного молодого хлопця, кожної молодої дівчини, які приїжджають сюди вперше. Тому того міста, того місця — новоствореного зумисно для моїх очей — ніколи вже не буде.

Воно назавжди залишилося у моїх спогадах, наче орхідея у притискачі для паперу. Те місто завжди буде моїм ідеальним Нью-Йорком.

Ти можеш мати свій ідеальний Нью-Йорк, хтось інший — свій, а цей повсякчас буде моїм.

Від вокзалу Ґранд-Сентрал до театру «Лілея» було недалеко — переїхати вулицями навпростець, але таксі повезло нас крізь центр Мангеттену, а для новоприбулої це найкращий спосіб відчути, як б’ється серце Нью-Йорка. Я була радісна й схвильована від того, що нарешті опинилася в цьому місті Хотілося побачити все й одразу. Та раптом я похопилась, згадавши про щось таке, як гарні манери, і спробувала зав’язати розмову з Олів. Але вона була не з тих людей, які вважають, що простір мусить постійно наповнюватися словами, а її дивні відповіді хіба викликали в мене ще більше запитань, на які, я відчувала, вона не хотіла відповідати.

— Ви давно працюєте в моєї тітки? — поцікавилася я.

— Відколи Мойсей у підгузках повзав.

Я замислилася.

— А які у вас обов’язки в театрі?

— Ловити предмети, які падають з неба, щоб вони не гепнулись на підлогу й не розбилися.

Деякий час ми їхали мовчки — до мене не відразу дійшло, що вона мала на увазі Я спробувала ще раз.

— А яку п’єсу сьогодні показують?

— «Життя з матір’ю». Мюзикл.

— О! Я чула про неї.

— Ні, не чула. Ти чула про «Життя з батьком». Торік така п’єса йшла на Бродвеї. А наша називається «Життя з матір’ю». І це мюзикл.

«А хіба це законно?» — подумала я. Невже можна отак просто позичити назву бродвейського хіта, змінити в ній одне слово й присвоїти собі? (Відповідь на це запитання: принаймні 1940 року в театрі «Лілея» — так, звичайно.) Я спитала:

— А що як люди купують квитки на ваш показ помилково, бо думають, що це «Життя з батьком»?

Олів, сухо:

— Ага. Прикро, еге ж?

Я відчула себе дурним і набридливим пуцьвірінком і замовкла. Решту дороги просто дивилася у вікно. Спостерігати, як за шибкою проминало місто, було дуже цікаво. Куди не глянь, всюди краса. Погожий літній вечір у Мідтауні — що може бути ліпше? Щойно випав дощ. Небо було мальовниче, фіалкове. Краєм ока я помічала скляні хмародери, неонові вивіски, блискучі після дощу вулиці. На хіднику бігли, квапилися, походжали і спотикалися люди. Коли ми проїжджали через Таймс-сквер, вулкани штучного світла вивергали на нас лаву гарячих, аж розпечених новин і найсвіжішої реклами. Повз нас пролітали, заворожуючи мій зір, торговельні пасажі, дансинґи, кінотеатри, театри і кав’ярні Ми звернули на Сорок першу вулицю між Восьмою та Дев’ятою авеню. Вулиця не з найгарніших — ні тоді, ні тепер.

У ті часи там мало що було, крім павутини пожежних драбин, які спускалися з важливіших споруд, що виходили фасадами на Сорокову й Сорок другу вулиці. Однак посередині того незугарного кварталу стояв театр «Лілея» — театр моєї тітки, а на ньому яскраво світилася афіша: «Життя з матір’ю».

«Лілея» досі в мене перед очима. Велика громіздка споруда — тепер я знаю, що вона збудована у стилі ар-нуво, але тоді я подумала тільки одне: «Не будинок, а будинище».

А вестибюль який! Усе там було зроблено так, щоб відразу показати тобі: ти прийшла не абикуди. Сама урочистість і морок — дороге дерево, різьблені панелі на стелі, криваво-червона керамічна плитка й поважні старі світильники «Тіффані». На стінах висіли потемнілі від тютюну зображення напівоголених німф, які розважалися в компанії сатирів; одна з тих німф явно заробить собі пузо, якщо не буде обережна, подумала я. На інших фресках були зображені кремезні чолов’яги з тугими литками, які боролися з морськими чудиськами, тільки це виглядало радше еротично, ніж войовничо. (Відчувалося, що ті чолов’яги насправді не хочуть виграти поєдинок — думаю, ти розумієш, про що я.) Ще були лісові німфи, які силкувалися виплутатися з кущів — грудьми уперед, а неподалік у річці плескалися наяди, грайливо — ха-ха! — хлюпаючи водою на голі груди одна одній. Кожну колону обплітала грубо вирізьблена виноградна лоза і гліцинія (і лілії, звісно!). Атмосфера була як у борделі. Шикарно!