Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкою — ще й платиновою — і мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.

Друга — гаряча брюнетка, чию виняткову красу я зауважила ще раніше, з іншого кінця театру. (Хоча для того, щоб помітити, яка та жінка була приголомшлива, не треба було володіти особливими здібностями — це б і марсіанин побачив… із самого Марсу.)

— Віві! — закричала тітка Пеґ, і її усмішка осяяла мій світ. — То тобі таки вдалося, дитинко!

«Дитинко»!

Мене в житті так ніхто не називав. Відразу захотілося кинутися їй в обійми і розплакатися. Так приємно було чути, що мені щось «вдалося» — так наче я справді чогось досягнула! Хоча насправді всі мої «досягнення» — це те, що мене спочатку вигнали з коледжу, потім з батьківського дому, а насамкінець я загубилася на вокзалі Ґранд-Сентрал. Однак тітчина радість була мені як бальзам на душу. Мене так тепло зустріли. Я відчувала себе бажаною.

— З Олів, наглядачкою нашого зоопарку, ти вже знайома, — сказала тітка Пеґ. — А це Ґледіс, керівниця нашої танцювальної трупи…

Платинова білявка усміхнулася і, луснувши бульбашку з жуйки, сказала: «Привіт!»

— …а це Селія Рей, одна з наших артисток.

Селія простягнула витончену руку і тихо мовила: «Дуже приємно. Рада знайомству».

Селія мала дивовижний голос. Річ була не тільки у виразному нью-йоркському акценті — той голос був глибокий і хриплий. Артистка з голосом «Щасливчика» Лучано.

— Ти щось їла? — запитала тітка Пеґ. — З голоду не вмираєш?

— Та ні, — відповіла я. — Не те щоб я вмирала з голоду… але щось би повечеряла.

— Тоді ходімо. Вип’ємо пару літрів чогось доброго, побалакаємо.

Втрутилася Олів:

— Багаж Вівіан ще не занесли нагору, Пеґ. Її валізи так і стоять у вестибюлі. У неї сьогодні був довгий день, і їй годилося б освіжитися. Крім того, треба пороздавати акторам тексти.

— Нехай хлопці занесуть її речі нагору, — відповіла тітка. — І, по-моєму, вона й так виглядає свіжо. А тексти акторам не потрібні.

— Тексти акторам потрібні завжди.

— Завтра все зробимо, — відмахнулася тітка Пеґ; її розмита відповідь явно не задовольнила Олів. — Мені не хочеться зараз говорити про роботу. Я готова з’їсти коня і ледь не падаю від спраги. Пішли вечеряти, га?

Це вже прозвучало так, ніби вона просить в Олів дозволу.

— Не сьогодні, Пеґ, — твердо відповіла Олів. — Дуже вже довгий день видався. Дівчині треба відпочити, розкласти речі. Бернадетт має нагорі м’ясний пиріг. Я можу зробити сендвічі.

Тітка Пеґ трохи скисла, але тут же повеселішала.

— Ну тоді пішли нагору! — скомандувала вона. — Ну ж бо, Віві! Ходімо!

Незабаром я зрозуміла ось що: коли тітка казала «Ходімо!», це означало, що вона запрошувала всіх, хто стояв неподалік і міг почути її заклик. Тітка Пеґ завжди вела за собою натовп, і їй було байдуже, хто в тому натовпі був.

Ось чому того вечора нагорі в житловому крилі театру «Лілея» зібралися не тільки ми з тіткою Пеґ та її секретаркою Олів, а й артистки Ґледіс і Селія. В останню мить до нас приєднався один дивакуватий молодий чоловік, якого тітка Пеґ схопила за комір, коли той ішов до службового виходу.

Я впізнала в ньому танцюриста з шоу. Коли він підійшов ближче, я побачила, що на вигляд йому років чотирнадцять і підкріпитися йому б теж не завадило.

— Пішли з нами вечеряти, Роланде, — сказала тітка Пеґ.

Він завагався.

— Та ні, дякую, Пеґ.

— Не хвилюйся, сонечко, у нас повно їжі. Бернадетт спекла величезний м’ясний пиріг. Усім вистачить.

Олів це явно не сподобалось, бо вона скривилася, але тітка цитьнула на неї:

— Ой, Олів, прошу тебе, перестань бавитися у велику начальницю. Я маю право розділити свою вечерю з Роландом. Йому треба трохи поправитися, а мені трохи схуднути — якраз добре виходить. Та й узагалі, ми вже майже вийшли в плюс. Можемо дозволити собі нагодувати ще кілька ротів.

Ми рушили углиб театру, туди, де нагору вели широкі сходи. Піднімаючись, я не могла відвести очей від тих двох артисток. Від Селії і Ґледіс. Уперше бачила таких красунь.

У пансіоні зі мною вчилися дівчата, які грали в театрі, але вони були зовсім не такі. Театралки у школі Емми Віллард належали до тих дівчат, які ніколи не миють голову, вічно носять товсті чорні трико і всі до одної вважають себе Медеями. Я терпіти їх не могла. А от Ґледіс і Селія — то був цілком інший рівень. Не те що рівень — інший вид. Мене заворожував їхній блиск, їхні акценти, їхній макіяж і вихиляси їхніх обтягнутих шовком сідниць. Роланд рухався так само. Плавно, з вихилясами. А як швидко вони шварґотіли! І як спокусливо розкидали навсібіч куці фрагменти пліток — наче кружечки різнобарвного конфетті.