Элизабет Гилберт - Місто дівчат

— Якби не її лице, її б уже давно вигнали! — сказала Ґледіс про котрусь із дівчат.

— Не так лице, як ноги! — зауважив Роланд.

— Е ні, самих ніг замало! — заперечила Ґледіс.

— На ще один сезон вистачить, — сказала Селія. — Може.

— І з того її хлопця теж толку мало.

— Ага, тупий як валянок!

— А шампанське хлебче як має бути.

— То хай би йому сказала!

— Ага, він аж пищить, так хоче це почути!

— Хіба дівчині випадає стільки часу працювати білетеркою в кіно?

— Зате ходить всюди з тим своїм діамантом.

— Хай би вже взялася за голову.

— Хай би знайшла собі багатенького провінціала.

Ким були ті люди, яких вони обговорювали? Що то за стиль життя, на який вони натякали? І хто та бідолашна дів чина, якій перемивали кісточки на сходах? Як їй знайти щось краще за роботу білетерки в кінотеатрі, якщо вона «не візьметься за голову»? І хто подарував їй діамант? А за шампанське, яке хлебчуть відрами, хто платить? Мені то все було цікаво! Це ж так важливо! І звідки, скажіть, беруться багатенькі провінціали?

Мені ще ніколи так не кортіло дізнатися, чим закінчиться ця історія, а в неї ж навіть сюжету не було — тільки безіменні персонажі, натяки на якісь божевільні пригоди й відчуття, що от-от станеться біда.

Моє серце тріпотіло від збудження — і твоє теж би тріпотіло, якби ти була такою легковажною дев’ятнадцятилітньою дівчиною, як я, і у твоїй голові ніколи не пролітали б серйозні думки.

Ми дійшли до тьмяно освітленого сходового майданчика.

Тітка Пеґ відчинила двері й впустила нас усередину.

— Ласкаво просимо додому, дитинко, — сказала вона.

«Додому» в розумінні тітки Пеґ — то на третій і четвертий поверхи театру «Лілея». У його житлове крило. На другому поверсі будівлі — як я згодом дізналася — були контори.

На першому поверсі — сам театр, що його я вже тобі описала. А от третій і четвертий поверхи були «домом», до якого ми якраз дісталися.

Тітка Пеґ нічого не тямила в декорі, це я відразу побачила.

Про її смак і вподобання (якщо це можна було назвати смаком і вподобаннями) свідчили старі громіздкі меблі, крісла, які не пасували одне до одного, і загалом увесь цей безлад.

Я помітила, що на стіни тітка повісила такі самі темні, безрадісні картини, що висіли на стінах у моїх батьків (успадковані від тих самих родичів, ясна річ). Самі лиш побляклі репродукції з кіньми й портрети суворих літніх квакерів. То тут, то там валялося таке знайоме старе срібло й порцеляна — підсвічники, чайні сервізи і всяка всячина. Дещо з того здавалося цінним, але хто його зна? Глянувши на те все, важко було сказати, що ним користувалися чи дуже дбали про нього. (Тим часом всюди, де тільки можна, стояли попільнички — от ними точно користувалися і точно про них дбали.) Ні, я не кажу, що то була якась діра. Бруду там не було, просто безлад. Краєм ока я побачила справжню їдальню — тобто те, що називалося б їдальнею будь-де, тільки не тут, бо просто посеред кімнати втелющили тенісний стіл. А найцікавіше, що він стояв акурат під канделябром, який висів так низько, що, мабуть, заважав грати.

Ми зупинилися у вітальні, на яку не пошкодували простору; вона була така велика, що її не тільки напхом напхали меблями — там ще й рояль стояв, брутально притиснутий до стіни.

— Кому що принести з нашого генделика? — запитала тітка Пеґ, рушивши до бару в кутку кімнати. — Мартіні хтось буде? Га? Будете чи ні?

У відповідь усі хором загукали: «Будемо!».

Ну, майже всі. Олів відмовилася й насуплено спостерігала, як тітка Пеґ наливала мартіні. Вона немовби підраховувала вартість кожного коктейлю до останнього цента — зрештою, так, напевно, і було.

Тітка простягнула мені келих із мартіні так невимушено, ніби ми з нею сто років разом пиячили. Я була на сьомому небі. Почувалася зовсім дорослою. Мої батьки любили перехилити чарчину (ясно, що любили, вони ж були білими англо-саксонськими протестантами), але зі мною ніколи не пили.

Я завжди мусила займатися цією справою крадькома. Але, по-моєму, ті часи вже скінчилися.

«Будьмо!»

— Ходімо, я покажу тобі твої кімнати, — сказала Олів.

Тітчина секретарка провела мене заплутаними коридорами і врешті відчинила одні з дверей.

— Це апартаменти твого дядька Біллі. Пеґ казала, щоб ти наразі тут поселилася.

Я здивувалася.

— Дядько Біллі має тут апартаменти?

Олів зітхнула.

— Раз твоя тітка тримає цю кімнату для свого чоловіка на випадок, якщо той буде в місті й не матиме де заночувати, це значить, що вона досі плекає до нього теплі почуття.