Элизабет Гилберт - Місто дівчат

— Але чоловіки повинні бути сміливі, — зауважив Френк.

— І що з того?! — мало не крикнула я. — А жінки повинні бути невинні. Глянь тепер на мене. Я спала зі стількома чоловіками, Френку, що не полічити. І знаєш, що це означає? Нічого. Просто так склалося. Світ неправильний — ти сам так сказав. Тієї першої ночі. То й стався до свого життя так, як ти кажеш. Світ неправильний. Кожна людина має свій характер — і все. З людьми різне стається. І таке, щó вони не здатні контролювати. Війна з тобою просто сталася. А ти не народжений для того, аби воювати, — і що з того? Нічого. Перестань так думати про себе.

— Але мужні хлопці, такі, як Том Денно…

— Ти нічого не знаєш про Тома Денно. З ним теж щось сталося, гарантую. Щоб дорослий мужик так на тебе нападав? З такою злістю? Ох, повір мені. З ним теж сталося життя. Щось його зламало. Не те щоб я тою скотиною переймалася, але його світ теж неправильний, Френку. Повір мені!

Френк розплакався. Побачивши це, я сама мало не розплакалась. Але стримала свої сльози, бо його були значно важливіші, значно рідкісніші. У ту хвилину, Анджело, я б віддала кілька років свого життя за те, щоб обняти його. Але це було неможливо.

— Так несправедливо, — схлипнув він, здригаючись усім тілом.

— Так, любий, несправедливо, — сказала я. — Але так сталося. Просто так є, Френку, і це нічого не означає. Ти прекрасна людина. Ніяка не ганчірка. Ти найкращий чоловік, якого я знаю. А все решта — неважливо.

Він так і плакав — як завжди, на безпечній відстані від мене. Але принаймні зняв руки з керма. Принаймні зміг розповісти, у чому річ. Зміг сказати правду: тут, у замкнутому просторі розпеченої автівки, в єдиному куточку його світу, що не був тієї миті охоплений полум’ям.

Я сиділа з ним, поки йому не полегшало. Була готова сидіти поруч стільки, скільки треба. Це все, що я могла вдіяти.

Єдине моє завдання на той день — сидіти поруч із тим порядним чоловіком. Наглядати за ним із сусіднього сидіння, поки він не заспокоїться.

Нарешті опанувавши себе, він подивився у вікно. Такого сумного виразу лиця я ще в нього не бачила.

— І що ми будемо зі всім цим робити? — запитав.

— Не знаю, Френку. Може, й нічого. Але я тут, поруч.

Тоді він повернувся і глянув на мене.

— Я не можу без тебе жити, Вівіан, — сказав він.

— Добре. Бо тобі й не доведеться.

Так упритул до слів «Я тебе кохаю» ми з твоїм батьком, Анджело, не наблизилися більше ніколи.

Роки збігали, як і завжди.

Тітка Пеґ померла 1969 року від емфіземи легень. Вона до останнього дня курила цигарки. Смерть її була важка. Емфізема — жорстокий кінець. Коли страждаєш від такого болю й дискомфорту, неможливо залишатися собою, але тітка Пеґ щосили старалася лишитися старою Пеґ — бадьорою оптимісткою, яка ні на що не нарікала. Та з часом їй стало тяжко дихати. Бачити, як людина не може вдихнути, — жахливе видовище. Наче дивишся, як хтось помалу тоне. Урешті-решт вона відійшла з миром, і хоч її смерть дуже нас засмутила, так було на краще. Спостерігати, як вона далі мучиться, було б нестерпно.

Я зрозуміла, що смерть старшої людини, життя якої було таким насиченим та ще й завершилось серед найближчих людей, лиш певною мірою можна оплакувати як «трагічну».

Зрештою, прожити життя можна набагато-набагато гірше, та й померти — теж. Тітці Пеґ щастило від самого народження й до самої смерті, і вона розуміла це ліпше за всіх.

(«Ми — везунчики», — любила казати вона.) Та все ж, Анджело, вона була для мене найважливішою людиною і найдужче вплинула на моє життя, тому мені було страшенно прикро її втрачати. Навіть дотепер, через стільки років, я досі вірю, що без Пеґ Б’юелл світ збіднів.

Добрим у її смерті було тільки те, що вона підштовхнула мене нарешті кинути курити. І, напевно, саме завдяки цьому я досі жива.

Ще один щедрий дарунок від тієї жінки з добрим серцем.

Після смерті тітки Пеґ мене турбувало насамперед те, що станеться з Олів. Вона стільки років піклувалася про мою тітку — чим тепер вона заповнюватиме свій час? Але я даремно хвилювалася. Поблизу Саттон-плейс була пресвітеріанська церква, яка завжди потребувала добровольців, і Олів знайшла там заняття для себе: керувала недільною школою, організовувала благодійні заходи й загалом розпоряджалася, що кому робити. З нею все було гаразд.

Натан подорослішав, але знову мало що підріс. Він далі вчився у квакерській школі. Тільки там панувало достатньо лагідне для нього середовище. Ми з Марджорі намагалися знайти для нього якесь захоплення (музика, малювання, театр, література), але він був не з тих, хто чимось захоплюється. Найбільше він цінував відчуття затишку й безпеки.