Элизабет Гилберт - Місто дівчат

У наших стосунках не було нічого нормального.

Ми завжди їли в машині.

Ким ми були?

Ми були Френком і Вівіан, які блукали Нью-Йорком, коли усі спали.

Зазвичай Френк телефонував мені вночі, але одного спекотного розпеченого дня улітку 1966 року він подзвонив мені по обіді й запитав, чи може побачитись зі мною просто зараз.

Він говорив дуже схвильованим голосом, а коли під’їхав до ательє, то вискочив з автівки й почав швидко ходити туди-сюди перед нашим будинком. Таким знервованим я ще його не бачила. Я тут же передала свою роботу помічниці, вибігла й застрибнула в його машину, сказавши:

— Сідай, Френку. Поїхали. Просто їдь куди-небудь.

Ми доїхали аж до летовища «Флойт Беннетт Філд» у Брукліні. Мовчки гнали всю дорогу. Він зупинився посеред болота в кінці смуги, звідки видно було, як заходять на посадку літаки резерву авіації військово-морських сил. Я знала, що Френк надзвичайно стривожений, бо коли ніщо не могло його заспокоїти, він завжди їхав на летовище дивитися, як сідають літаки. Рев двигунів утихомирював його нерви.

Я не питала, що сталося. Знала, що, віддихавшись, він сам мені розповість.

Тож ми сиділи серед гнітючої липневої спеки в автомобілі й слухали, як потріскує, охолоджуючись, вимкнений двигун. Тиша, сідає літак, знову тиша. Я опустила скло, аби впустити в салон трохи повітря. Френк цього навіть не помітив. Він так і сидів, вчепившись у кермо, аж кісточки на руках побіліли. Він був у поліцейській формі й, мабуть, стікав потом, але й цього не помічав. Земля знову задрижала — сів ще один літак.

— Я сьогодні ходив до суду, — сказав він.

— Ага, — відказала я, просто аби він знав, що я слухаю.

— Мав свідчити про грабіж, який стався торік. Господарська крамниця. Підлітки на наркоті — шукали, де що потягнути. Побили власника, тепер їх судять за напад. Я першим прибув на місце злочину. Тому й покликали.

— Ясно.

Твій батько часто мусив ходити до суду, Анджело. У різних поліцейських справах. Йому це завжди важко давалося (сидіти в переповненій залі було для нього гірше за пекло, нема що казати), але аж так він панікував уперше. Напевно, сталося щось дуже погане.

Я чекала, коли він сам про все розповість.

— Я побачив сьогодні одного знайомого, — нарешті сказав він. Рук він так і не зняв з керма, а поглядом втупився перед себе. — З флоту. Хлопака з Півдня. Був разом зі мною на «Франкліні». Том Денно. Я вже встиг забути, як його звали. Він сам із Теннессі. Я навіть не знав, що він тепер тут живе. Чомусь завжди думаєш, що ті південці вернулися після війни додому. Але він, видно, не вернувся. Переїхав до Нью-Йорка. Живе аж десь на кінці Вест-Енд-авеню. Адвокатом став. Сьогодні був у суді, представляв одного з тих хлопчиськів, які увірвалися в крамницю. Я так розумію, батьки малого при грошах, раз найняли адвоката. Тома Денно. То ж треба, такий збіг.

— Напевно, ти здивувався, — сказала я, просто щоб він знав: я поруч.

— Я досі пам’ятаю, як Том тільки прийшов на корабель, — продовжував Френк. — Коли точно то було, не згадаю, навіть не питай. По-моєму, на початку сорок четвертого. Прийшов просто з ферми. Хлопака зі села. Міським було важко, а сільським то взагалі. Більшість із них росли в такій бідності, що годі було навіть уявити. Я думав, що то я бідний, але до тих хлопців мені було далеко. Вони ніколи не бачили стільки харчів, як на кораблі. Мотали за обидві щоки, ніби з голодного краю приїхали. Перший раз у житті не ділили вечерю з десятьма братами. Дехто з них взуття навіть не мав, ходив босий. Акценти різні, я таких навіть не чув. Ледве розумів, що вони говорять. Але в бою вони були як ті чорти. Навіть коли нас не обстрілювали, чорти чортами. Цілий час то кулаками один на одного махали, то пащекували до морпіхів, які адмірала охороняли, коли той був на борту. Вони нічого в тому житті не знали, лиш махати кулаками, розумієш? Том Денно був серед них найбільшим хуліганом.

Я кивнула. Френк нечасто розповідав подробиці про життя на кораблі чи про тих, з ким він разом воював. Я не знала, чим закінчиться його історія, але розуміла, що йдеться про щось важливе.

— Вівіан, я ніколи не був таким сильним, як ті хлопці, — Френк досі сидів, вчепившись у кермо, наче в рятувальне коло, що єдине могло втримати його на плаву. — Раз на політній палубі один з моїх хлопців — молодий хлопчина з Меріленду — на секунду відволікся. Ступив не в той бік — і йому тут же засмоктало голову в пропелер. Просто вирвало голову з м’ясом, у мене перед очима. І то нас навіть не обстрілювали. Звичайний собі день. І от у нас на палубі тіло без голови і його треба звідти забрати — і то вже, бо літаки сідають що дві хвилини. Політна палуба мусить бути чиста. А я стою як вкопаний. І тут приходить Том Денно, хапає тіло за ноги й тягне геть. Так, як раніше свинячі туші на фермі тягав. Навіть не скривився, а взяв і зробив, що треба. А я не можу зрушити з місця. Тоді Том підходить і мене теж відтягує вбік, аби ще мені голову не відірвало. Тягне мене, офіцера! І хто — простий солдат. Який за все життя навіть у стоматолога ні разу не був. Яким чудом він став адвокатом на Мангеттені?