Адріан Кащенко: З ДНІПРА НА ДУНАЙ

козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під

деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за

свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.

Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На

галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог

послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як

голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю

підрубані дерева.

- Добре, хлопче, спав! - почув Василь біля себе голос Очерета. -

Час уже й снідати.

- Не поїхали ще? - злякано схопився Василь на ноги.

- Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства

прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.

- Коли ж попливемо?

- Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так,

що аж уночі.

Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки,

з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять

плоти.

Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й

через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока

Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою

вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші,

взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті -

обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а

останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим

віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега

прив'язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів.

Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної

тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.

Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою

зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду.

Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.

- А чи кухарі ж є в плавні? - спитав він Очерета. - Чи скоро

будемо обідати?

- Не буде сьогодні обіду, - одповів дід. - Хоч кухарі й є, а

проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського

стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову

хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.

Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався

Василеві найсмачнішим за все життя.

Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі.

Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет

обізвався до нього:

- Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?

- Була думка лишитися, - з нудьгою в старих очах одповів Охрім, -

та несила!

- А що сьогодня в Січі?

Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що

є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.

- Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський

генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю,

та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.

- Невже тому правда? - скрикнув не в собі Очерет. - Може, то люди

брешуть?

- Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як

кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на

возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу

січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали

кайдани.

Сльози заступилй світ обом старим запорожцям, і хоч дрвго вони ті

гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті

вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.

- Ой, тяжка кривда! - зітхнув Очерет.

- Слухай, далі що було... - повів знову Лимар. - Прислав Текелій у

Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню,

виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб

власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі - нашу єдину

втіху!

- Та це вже знущання! - скрикнув Очерет. - Що ж козаки?

- Хто виносив, а хто - кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій,

ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної

хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже

хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу

Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!

- Ой, не кажи далі! - з мукою в голосі скрикнув Очерет. - Нащо,

Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!