Адріан Кащенко - З ДНІПРА НА ДУНАЙ

весело розташовувалися попід гіллястими дубами.

Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх

кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного

хліба лишилося обмаль.

Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню

полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем

Драньком.

- Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?

Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в

руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині.

Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому

було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи

посміхувато, Дранько відповів:

- А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й

покажу, як пекти хліб без печі.

Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.

- Куди вам, дядьку, хмиз?

- Он до тієї печери! - показав пекар на печеру, що з захисного

кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під

високої скелі. - Та ще, будь ласка, сину, - додав Дранько, - зроби

деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю

лопату.

Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з

печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся

за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то

камінь, і докінчив свою роботу.

Упоравшись, він почав оглядати байрак.

Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були

сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося,

що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті,

жовтогарячі й червоні [19] 19 . Тут же, поруч з тими скелями, стояли

блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо.

Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди

кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо [20] 20 .

Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж

було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі

байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі

можуть стати людям.

Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв,

і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо.

Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно,

що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що

товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке

від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната

заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під

ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства.

Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві

ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут,

приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу

Гайдамацького байраку.

Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути

голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:

Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий

козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані

вдень, ні вночі: Сусіди близькії - вороги тяжкії, Не дають ходити,

дівчину любити...

Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе

самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік,

до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»

Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався

голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось

іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з

кимсь душею... хотілося кохать.

На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й

спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім

усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі

доспівав пісню:

Я ж буду ходити і буду любити.

Ще й за себе візьму - буду з нею жити!

Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як

молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери

вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина.

Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в

руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було