Адріан Кащенко: З ДНІПРА НА ДУНАЙ

- чингал та пістоль.

Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її

розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними

блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом.

Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що

кращої вже й зробити не можна.

Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його

мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.

- А шабля ж де? - спитав він.

- Ого! - знову засміявся Порохня. - Вже й шаблі схотів! До шаблі,

хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як

дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так

тоді тобі й шаблю дамо.

Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй

шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла,

запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого

Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє

військо на війну.

Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки

десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й

взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з

образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь

заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти

пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.

- Не плач, малий! - умовляв Василя брат Петро. - Твоє від тебе не

втече - ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!

Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав

частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на

Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим

військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.

Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства,

знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого

вечора голосно розлягалися понад Підпільною... Січ немов заснула або

вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не

йшли з військом через якусь хворобу.

Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з

військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.

Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах... Бо то ж

навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні

вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од

січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного

разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було

видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали

Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками

- річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі.

Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й

озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати

за Підпільню.

Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар,

що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було

замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в

затоці невеликі човни.

«Візьму човна та й поїду у плавню», - зразу рішив Василь.

Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був

січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки

й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та

невеликих каючків у Ковші стояло чимало.

Василь жваво вскочив в один каючок, одв'язав його від верби й

відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши

його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке

щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.

«Тепер я покажу їм, який я «малий»!» - гадав, не тямлячи себе з

радощів, Василь і все дужче працював веслом.

Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що

доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та

як тільки потрапив на бистрю, - човен підхопило, мов трісочку, й

понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти

дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж

берега, й таки плив за водою.

Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і

зважив, що краще притягтися до берега.