Владимир Лис - Діва Млинища

Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

— Відчини, Ганнусю…

— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

— Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

— Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

— Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

— Бідний чоловік, — сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

— Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, — сказав Семен, — тоді й розкажеш більше… Згода?

— Ага. — І щасливо: — Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, — постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

— Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, — сказав Микитка. — І біг за ним.

— Добре, — сказав лейтенант. — Виносьте тіло. Догрався, ідіот.

І до Гандзі:

— Хто це був? Семен Віліщук?

— Не знаю, — сказала Гандзя.

— Як то не знаєте? Його ж освітили?

— То ж тико на мить. Я з переляку очі заплющила.

— Зрозуміло, — лейтенант іронічно гмукнув, тоді сказав, що мусить опитати старших господарів.

Корнило сказав, що прокинувся од пострілу й чув, як ще стріляли, як хтось вибіг із хати. Ото й усе. Те ж саме потвердила й Ганна.

— Добре, — сказав лейтенант. — Вранці прийдете до сільради, проведемо допит по всій формі.

І знову до Гані:

— А ви збирайтеся. Підете з нами.

— Куди?

— Ви затримані за підозрою в бандпособнічестві. Семен Віліщук до вас же приходив, адже так? Крім того, й раніше, за нашими даними, ви неодноразово зустрічалися з ним, передавали йому певні відомості.

— Я нічого ни передавала. Я… Я тико любила його.

— А хіба цього мало? — лейтенант саркастично всміхнувся, і світло гасової лампи, здалося на мить, приліпило цю усмішку до стіни.

Як виходила з вузликом в руці, Гандзя оглянулася, прошептала:

— Простіть, мамо й тату.

Мама Ганна перехрестила дочку, батько Корнило зітхнув. Як Гандзя переступила поріг, гаряча хвиля раптом вдарила їй у голову, аж млосно стало — він же живий, він живий!

Матвієві якось приснився сон — наче сидить він коло вогнища, яке гасне на очах. А він усе намагається не дати йому загаснути. Бере головешки, дмухає на них, намагаючись повернути їм вогняне життя, видобути із жаринок на чорних головах обвуглених полін вогонь. Він підносить одну із головешок до очей, дивиться, і йому здається, що в чорноті недотлілої ще деревини з’являється червоне око, яке вдивляється в нього.

Прокинувшись, Матвій подумав, що, власне, так воно і є. Той загаслий вогонь — то його душа, у якій дотлівають останні головешки, і хтось ніби даремно намагається видмухати з них життя, не дати зовсім загаснути.

«Я ще живий, — хотілося крикнути часом Матвієві, — ще мій вогонь не зувсім догорів, і ще жива земля, якій належать моя душа і серце».