Владимир Лис - Діва Млинища

— На кониках своїх їздити хочеш?

— Як ни мона, то я згоден і на чужих, — сумирно відказав Матвій.

— У нас нима свого й чужого, в нас усе обще, — Федось Без значливо підняв догори вказівного пальця. — Поняв?

— Поняв, — Матвій ледь не скреготнув зубами. — Чого ж ни пойняти.

— Ну от. Потрудишся на обще благо на свинофермі. Там їднеї свинарки ни хватає, а як буде свинар — то ж вобще клас.

Федось-голова засміявся. Матвій подумав, що заліпити б цьому голяку, що набував чирвової масті, в рило, з їдного удару звалився б, тико кававкнув би.

Та він змовчав. Наступав час мовчання, чи довгий, чи короткий, а таки колись закінчиться. У цьому була надія. Свиноферма, то й свиноферма.

«Пережив таку войну, переживу й свиноферму», — подумав.

Ледарювати не вмів, руки самі просилися до роботи. А голова думала, як ліпше зробити. Коли через місяць до ферми, яку прибудували, сяк-так збивши, до клуні одного з вивезенців до Сибіру, завітав Федось Без, то зміг тільки й вимовити:

— Йолки-палки, лєс густой.

Бо Матвій і навів чистоту й порядок, і поробив акуратні перегородки, й змусив своїх напарниць по роботі вичистити гній та насипати соломи.

Через два роки потому голова зрозумів, що свинаря Матвія Терещука за добру роботу (який опорос вийшов!) варто нагороджувати, та колишнього куркуляку подавати на медаль не випадало, і Матвія перевели у телятник. А ще через рік його залучили до будівництва на пустирі за конторою свинарника, потім телятника і корівника. Матвієві руки скрізь годилися до діла, хоч серце просилося в поле, до землі й коли його залучали навесні, а потім ранньої осені, до роботи на сівалці — душа співала.

Саме тоді пішла мала Лідка до школи. Матвій так і не зміг (та й не пробував) полюбити Марисину дочку. Своєю визнати не міг, всі ж бо знали на кутку, що то не його дитина, з’явився той непотріб на другий день після теплого Олексія [49] Відзначається 30 березня. , того й нарік батюшка Лідою. Каже Марися, що так звали якусь мученицю.

— Мученицею мона й мине назвати, — сказала Марися.

— Поварнякай, то бляха з попруги до мордяки пристане, — буркнув Матвій.

Він вперто, жагуче хотів мати свою дитину, часом, коли на нього щось мовби находило, вночі з усієї чоловічої сили м’яв Марисю. Та дитина не з’являлася, жінчин живіт лишався пласким, наче гладко вистругана дошка. І Матвія дедалі більше душила злість — і на себе, а більше на кляту жінку та на її виплодок од чужого чоловіка.

Він ставився до дівчинки, як до істоти, яку мусив терпіти, раз вона є в хаті, як до домашньої тваринки, котру ще треба навчити бути корисною. І Матвій вчив. Штурханами, паском (десь із років чотирьох), кілька разів аж до посиніння, брутальними словами, позирками, від яких бідолашній Лідці душа ховалася в п’ятки, й хотілося стати маленькою мишкою, яку вона раз бачила під припічком. З раннього дитинства Лідка була привчена до роботи — і замітати, і мити долівку, й годувати курей, качок і гусей, останніх пасти на березі річки, оббирати бульбу, мити посуду, мити і чистити батькові чоботи. Так було і до школи, і коли стала школяркою. Батько не пускав гратися з іншими дітьми і взагалі не дозволяв гратися. Дочка (яка дочка?) мусила завше щось робити, як і сам Матвій. Лідка росла затурканою, нещасною, переляканою дівчинкою. Єдиною розрадою були моменти, а в неділю чи свята, півдня чи й день, коли батько кудись ішов — зрідка перехилити в чоловічій компанії чарку, а більше пограти в карти на гроші в «очко» чи «триньку». Він був неабияким майстром цієї гри. Тоді Ліда лишалася вдвох з мамою і Марися дозволяла собі погладити дочку по голові, розчесати її коси після купання, просто посидіти й навіть стиха заспівати в два голоси пісню. Лідочці (як її мама називала, коли батька не було вдома) видавалося великим щастям просто посидіти, притулившись до теплого маминого боку, чи під маминим крилом, як вона казала, коли Марися пригортала дочку. Підростаючи, Лідочка стала розуміти, що мама, певне, ще нещасніша, ніж вона сама. Щемкий жаль огортав її сердечко й вона любила маму тихою таємною любов’ю — дужче й дужче, несучи цю любов, як свій дорогоцінний скарб, про який тільки вона й знає. Ну, хіба ще нещасна мама…

На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки — могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім — окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.