Владимир Лис - Діва Млинища

— Я люблю Семена, тату, — випалила Гандзя. — Люблю й ни одступлюся.

— Ну й люби собі на здоровлє, — тон батька трохи пом’якшав. — Ходіте, я не бороню. Діло молоде, тутика пута на ноги ни одінеш. Тико честь свою бережи і замуж ни лізь, як у піч за головешкою. Ще вспієш. Хай-но воно розвидниться, що й до чого, у який бік коняка голоблю поверне.

— Віддайте, тату, папір, — попросила.

— Оддам, як слово даси, що більш на теї їхні собранія ни ногою. Ну?

— Ни пуйду, — пообіцяла. — Присяй-бо.

Віддала Семенові «Декалог», мусила признатися, що воно і як. Боялася, що перестане з нею ходити, проводжати. Не перестав. І ніжності у словах не поменшало, навіть побільшало, мовби берегти тепер од чогось узявся.

Мала надію, що як старостів колись зашле Семенко (як ни типер, то в четвер), тато й мама ни одмовлять. А нє, то пуйде за коханим куди завгодно.

Пішов, проте, Семен. До лісу. Навесні сорок третього року сказав їй, що за рішенням їхнього осередку п’ятеро, в тому числі й він, вступають до Української повстанської армії. Будуть боротися за волю України зброєю.

Гандзя враз пригадала «Декалог». Два головні слова мовби зримо закрутилися перед очима: «Здобудеш або загинеш». Здобудеш або…

— Я ни пущу тибе, — і до грудей припала.

— Я мушу, люба.

Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав — вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.

— Я живим зостануся. — І повеселіло. — Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.

— Я дочекаюся.

— Як можна буде — навідуватимусь, — пообіцяв.

Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»

Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.

У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він — на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах — не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике — у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.

За ті роки двічі засилали до неї старостів — Прокіп, далекий їхній родич з іншого села, який пам’ятав її ще маленькою, й той же Гнат, Гнатисько. Як перестрів на вулиці й сказав, що пришле, вона сумно і в’їдливо:

— Нащо присилати, прийди так, я тобі диньки [47] Гарбуза ( діал. ). ни пошкодую.

Усе одно прислав. Ну, щодо Гната тато ніц не сказав, знав про того, як гультяя і розбишаку, що ни в одній бійці кулаками розмахував, та ще й з приходом червоних партизан записався до них, а як «другі совєти» затим утвердили свою владу, то в «стрибки» [48] Члени «истребительних батальонов по борьбе с бандитизмом». подався, котрі за повстанцями ганялися, а, отже, міг і сам з кулею поцілуватися. А от за Прокопа наслухалася — хазяїн добрий, чоловік розважливий, чого ждеш, хіба не знаєш, що з Тихими зробили?

І правда, Семенових батьків вивезли на поселення до Сибіру. І Наум, і Мотрунка були непомітними, тихше води, нижче трави, женилися старим парубком і старою дівкою, а синів, бач, повивчали — старший десь у місті, аж у Львові, інженером був, а молодший, Семен, став би вчителем, якби не війна, бо мав за плечима й гімназію, і курс учительського інституту.

Семенко спитав тоді:

— Завтра до лісу прийдеш?

Прийшла, з рядюжкою, безсоромниця, мовби хмиз чи листя збирати (серед літа!), а насправді знала — нащо бере. Кохаючись, потаємно собі дитину бажала — нихай, будь-що буде, душу гризе передчуття нидобре, коло довкруг лісових хлопців звужується, облава, кажуть, за облавою…

Тихий, несміливий на обійми Семенко виявився палким у коханні, мовби на руках ніс неї з тою рядюжкою аж до неба!.. Ще були три схожі зустрічі…

Восени сорок сьомого та ж Катька, у якої двоюрідний брат був у повстанцях, принесла і вручила їй маленьку трубочку, складену з липової кори. У трубочці знайшла невеличкого листа-записку: «Ганнусю, рідна! Вибач, що не можу попрощатися, за рішенням командування йдемо за кордон. Не хотів би йти, та мушу вивести свою сотню. Може, й зустрінемось колись. Виходь заміж. Прости, що не приніс щастя. Міцно цілую. С.».