Владимир Лис - Діва Млинища

«Чого ж було добиватися?» — подумала.

Так почалася їхня любов. Їхнє кохання за два місяці перед війною. Підбивався й Гнат, раз хлопці мало не побилися, сила була явно на Гнатовім боці, й Гандзя стала поміж ними, сказала, що в них тепер з Семенком їдна дорога. Гнат не сперечався, тилько очима люто кресонув.

То було вже осінню, інститут у Луцьку закрився з приходом німців, й Семен повернувся до села назовсім.

Одна, та не одна дорога.

Гандзі було цікаво слухати Семенові оповіді про далекі краї, про які розповідав якось так, мовби побував там, про козаків, про січових стрільців, були, виявляється, такі люди, що за Україну боролися, ще багато про що — розповіді ті одкривали перед Гандзею зовсім інший світ, який і збагнути до кінця не могла. Мова та відрізнялася од тієї, що при їхніх дівоцько-парубоцьких здибанках чула — про сільські справи, хто з ким любиться, хто за кого збирається йти, про землю, сварки й приятелювання, про звичайні сільські плітки. У нього не така…

Гандзя слухала, їй було добре поруч із незвичайним хлопцем, у якого закохувалася дедалі глибше (тепер у цьому не боялася собі признатися), та вона чекала більшого, аж до того, коли ж нарешті під вінець покличе, бо на другий день Громниць вже й вісімнадцять виповнилося. Семенко часом пригортав неї, цілував неї, нарешті вона почула:

— Я, здається, Ганнусенько-Анниченько, у тебе закохався.

— Ой, бре, — у Гандзі солодко затьохкало серце.

— Не бре, а пра, — легесенько засміявся він. — Правда, щира правда, Анничко моя.

Ганнусенько-Анниченько, бо на зустрічі перед тим повідав їй, що десь там, на Галичині, дівчат не Ганнами, Аннами називають. А лагідно то виходило — Анничка.

Ім’я те також сподобалося Гандзі.

Хай буде Анничка. Як Гандзя і Ганнуся.

Ім’я з його тонких несміливих вуст однаково звучало солодко. Тепер цікавило одне — коли ж до вівтаря, перед яким батюшка благословлятимуть, покличе.

Він покликав на інше. Якось при зустрічі, то вже під осінь було, признався під великим секретом, що він член ОУН [46] Організація українських націоналістів. , притому бандерівської, якщо хоче, може теж вступити, він би порекомендував — ти, Ганнусю, не ображайся, ще далека від наших поглядів, та справжня, щира українка, я те відчуваю. Вона пішла на збори. Десятка півтора хлопців і дівчат, кілька старших дядьків зібралися в тісній хатині під прикриттям ночі. Не всіх і знала, певно, з сусідніх сіл.

— Знайомтеся, подруга Ганна, — урочисто представив Семен.

Гандзю здивувало, що отак відверто назвав неї подругою, та виявилося, що тут кожен до кожного так і звертаються — «друже», «подруго». Гандзі те сподобалося, слово мовби зближало людей, у хаті теплішало. Хоч багато чого в розмові, яка велася, їй було незрозуміло, не збагнула, і що воно означає слово «тактика», а ще «тактика боротьби», правда, второпала, що сперечаються — вже починати битися з німцем чи ще пождати.

Після другого походу на такі збори Семен сказав:

— Готуйся, наступного разу приймеш присягу. На, ось, візьми, вивчи, — і ткнув до рук папірець. — Нікому не показуй.

Грамоту Гандзя знала — чотири роки вчилася в польській школі й навіть рік у совєтській. Уранці крадькома взялася читати спершу написане зверху: «Декалог українського націоналіста». Коли ж прочитала «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї», здригнулася. Їй було страшно гинути, і щоб Семенко гинув — не хотілося.

«Може, обійдеться, мо’ здобудемо свою державу», — подумала.

Вона так захопилася читанням, що не помітила, як зайшов батько. Шарпнулася, як слова почула:

— А що то в тебе? А ну-но покаж.

Гандзя сховала папірець за спину. Батько звелів, щоб оддала, а як дочка захитала головою, кинувся і таки видер «Декалог» із рук. Прочитав, бо сам колись ходив до церковно-приходської.

— Он воно що, — сказав Корнило. — То-то мині казали, що з тим Сьомкою Тихим валандаєшся.

— Я ни валандаюся, — образилася Гандзя. — Ми дружимо.

— А ж так дружите, що до свеї теплої кумпанії затягнув. Націоналістка вона!

— Я ще не прийняла присяги, — сказала Гандзя.

— І ни приймеш, — гримнув батько. — Ни приймеш, бо… Бо я тобі добра бажєю, дурна твоя бабоцька голова. Знаєш, килько тих націоналістів поляки пересадили, в турмах погноїли, а совєти, як прийшли, і того гірше. Оно Івана Лупиного й Лукаша Несміяна в Луцькій тюрмі постріляли на другий день вуйни без суда і слєдствія. Тиміш Вергун тико хитрістю врятувався, ни признався, як стрілєли, що політічеській. Та й німци по голові за тую Україну ни гладять. А ни дай Боже совєти вернуться — то прямий путь до того їхнього Сибєру, на шахти і в лєсоповал, як до стінки ни поставлять. Викинь дурне з голови.