Владимир Лис - Діва Млинища

Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі — по руці, й нозі — і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.

Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.

У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.

«Дальнобійна», — холонучи, подумав Матвій.

Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.

— Я зара, зара, однесу вас, — Матвій підклав руку під її тіло.

— Не треба. Хіба он під той будинок.

Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним — білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.

— Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…

— Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…

— До сраки їхній Берлін, — слабо, хоч і грубо вимовила. — Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?

— Нє, — збрехав Матвій.

Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.

Калерія слабо посміхнулася.

— Як добре вмирати на чоловічих руках.

Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.

— І пригорнутися ніззя…

— Мовчіте, — наказав Матвій. — Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.

— Ні. У голові шумить.

Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.

— Кохатися хочу, — раптом замарила Калерія. — Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… — зашептала вже тихіше. — Тільки не все, бо побачать, що нема — будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, — шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. — Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…

Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.

— Хто вона вам? — спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.

— Начальниця моя була, — сказав Матвій.

Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся — на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.

Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.

«Виходить, мині повезло, — подумав Матвій. — Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».

Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори [43] Намисто ( діал. ). , які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи — неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.

— Ти що, груба?

— Ой, Матвієчку, тамика дитинка, — прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: — Тико ни вбивай мине…