Владимир Лис - Діва Млинища

Титул на порозі двадцятого століття не надто багато вартує без грошей. Гроші мають доповнювати і підкреслювати вагомість походження. Графиня кілька разів прикидала, скільки важить той чи той претендент на руку доньки, і кожного разу чогось не вистачало за формулою-абревіатурою, яку вона й вигадала, — батикаста: багатство, титул, кар’єра, статура. Батикаста — так ще називали в тій місцевості, з якої походили її предки, чоловіків, які заслуговували непідробного жіночого кохання. «Та він справжній батикаста» — це було найвищою похвалою. Марія довго сміялася, коли збагнула, що абревіатура придуманої нею формули — те саме слово, яким оцінюють вартість чоловіків у південній частині Базилікати [28] Область в Італії. , потім знову засміялася, бо згадала, що столиця їхнього краю має назву Потенца, і ця назва їй подобається, хоч італійською означає зовсім інше. Очевидно, в ній підсвідомо проросла згадка про дитинство в містечку на краю гір Аппенін, те життя, у якому вона ще не зустріла Рафаеля, котрий приїхав на батьківщину своїх предків. «Це твій шанс», — сказала вона, побачивши гарного статного молодика на набережній Тибру. Хоч і дворянка, але з бідного роду, вона вже освоїла науку спокуси, якою досконало володіли її менш родовиті землячки в барвистих спідничках з села, жителям якого навіть провінційне містечко Тетіочі (ще одне характерне назвисько, ха-ха) здалося великим містом. Молодик виявився графом (ай!), до того із таким гарним ім’ям — Рафаель. Правда, він жив у далекій, чужій, загадковій Росії, де, кажуть, ведмеді ходять по вулицях, але був багатим, і, видно, здорово запав на неї.

«Вперед, Маріє!» — сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» — подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт- Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

— Граф Аристарх Долганов, — відповіла Ліо-Неллі. — Тобі що, він сподобався?

— А тобі?

— Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці — Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

— Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

— А треба було запам’ятати? — лукаво спитала Марія.

— Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, — Рафаель посміхнувся. — Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович — один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

— Он як?

— Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, — це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

— Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, — скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії — окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер — старша і молодша за нього — вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті — син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці — діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч — і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері — дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві — набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.