Владимир Лис - Діва Млинища

Може б, стосунки склалися якось інакше, якби не один випадок. Восени для Ліо-Неллі найняли вчителів і репетиторів — маленька графиня мусила мати ґрунтовну домашню освіту. Неллі зажадала, щоб разом з нею навчався й Остап. Графиня Марія й тут не перечила, правда, посміхнулася скептично, навіть глузливо.

Та сталося диво — наука хлопові почала даватися набагато легше, ніж графині. Остап швидко освоїв грамоту, заввиграшки давався й рахунок, основи біології. Коли настала пора відповідей на уроках, він залюбки розв’язував задачі, спершу простенькі, потім складніші, складав докупи слова в речення. Здивовані позирки вчителів — одного, другого — і явно заздрісні, а далі й ненависні, малої подруги по навчанню. А потім трапилася істерика Ліо, коли Остап зміг так доладно пояснити те, на чому збилася вона.

— Ти не смієш, не смієш так казати! — закричала вона. Потім затулила обличчя руками й вибігла з кімнати, де проходив урок.

Після цієї сцени було кількаденне гнівання Ліо-Неллі, в’їдливі репліки на його адресу й навіть ніби ненароком прищемлені дверима пальці та підставлена в їдальні ніжка. До речі, на перших порах Неллі мала потішне задоволення, коли вчила друга-слугу, як їсти, тримати виделку, сідати за стіл. Тепер, коли упав на підлогу, почув тихенький смішок, слова: «Який же незграбний в мене слуга».

А потім була розмова з графинею Марією. Вона не кричала, не ображала, а дуже делікатно, але з притиском сказала, що хлопчик іноді має поступатися дівчинці, зокрема й на уроках.

— Ти не тільки слуга, а й друг Ліо, — значливо сказала графиня. — Розумієш?

— Так, — видихнув Остап.

Він усе зрозумів. Враз стало нудно й тоскно, ще нудніше, ніж почувався досі.

А проте Ліо-Неллі поводилася так, мов нічого й не трапилося, — вчила Остапа різних ігор: різновидів дитячого лото, розповідала про життя і звички своїх численних ляльок. Остапова нудота набувала фізіологічних ознак — нерідко після ігор з малою графинею він мусив піти і виблювати, крадькома, соромлячись. Разом з тим, Остап, коли Ліо-Неллі їхала кудись з мамою, а він лишався вдома, відчував дивне нетерпіння, поєднане з іще дивнішим страхом: він боявся, що Ліо не повернеться.

Через рік закінчувався строк його служби. Вже понад три десятиліття, як у Росії скасували кріпацтво, отож затримати його ніхто не мав права. Графиня Марія хотіла доручити одному зі слуг у Загорянах, аби він вибив з Остапових батьків згоду на його службу. Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:

— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?

— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.

— А ти справді хочеш?

Остап відчув — мусить сказати, що так.

Проте, як вийшов за ворота, й відійшов до першої хати, повернувся й показав своїй мучительці язика. Він ішов і вітався — не тільки з людьми старшими й дітлахами, а й з деревами, домами під солом’яними стріхами, навіть з моріжком, що ріс під тинами.

Удома ж, після привітань і розкриття пакунку, якого передала старша графиня, Остап сказав:

— Я туди не повернуся, добре, тату?

Батько зиркнув якось так — і радо, й натужно.

— А ти міг би ще послужити? Тибе ж ни прогнали?

— Нє, — сказав Остап. — Та мала зараза просила вернутися.

— Просила? — Батько мало не вигукнув. — То й вернешся. Знаїш, як тут тобі заздрять?

Остап міцно стис губи. На його очах виступили сльози.

— Антоне, йому, видать, геть злецько тамика було, — сказала мати.

— Злецько? Били?

Батько Антон почухав потилицю, глянув на сина зі співчуттям.

— Нє, — сказав Остап.

— То шо за штука? — батько вже сердито.

— Не хочу. Набридло.

Увечері батько сказав, що піде сам до палацу. Якщо дадуть за службу ті самі гроші (ще тисячу!), то мусить Остап ще хоч би рік послужити. Бо за такі гроші й сам пан, не то, що хлоп, служив би. Оно глянь, якого коника воне викупили, яку корівку, плуга, поросєт, одежу… А зара мона би й земельки прикупити. Хай ни багацько, бо ж дорога, а таки хоть оту Гнатову шматину, коло річки мона, він питав, продається.

— Мусиш послужити, синку, раз такеє щістє до нашої доми, як тая ластівка прилетіло, — батько поклав синові на плече важку руку.

І був ще рік служби — дивної, вирослої з примхи, у примху ту міцно врослої. Остап відмовився вчитися — ни хочу, сказав, тяжко дається наука. Побачив, як радо зблиснули оченята Ліо-Неллі. Тепер він став гострим на язичок, не боявся заперечити малій своїй господині, навіть покпинити. Вона дивилася широко розплющеними, гарними голубуватими очицями, сердилася, а часом відказувала — дошкульно і зле. А через десь так півроку після однієї такої перепалки з обопільними шпильками його покликали до графині Марії й Остап довідався, що він, буцімто, спробував обняти й притиснути Ліо-Неллі, а коли вона не далася, грубо її стиснув за руку й штовхнув на підлогу.