Владимир Лис - Діва Млинища

«Що тобі ще треба?» — спитала.

Неллі-кішечка — так називав колись доньку тато Рафаель — готова була замуркати.

— Це село належало колись вам? — почула в обіймах запитання.

— Ні. Ми купили ці палаци вже після відміни кріпосного права. А чому ти питаєш?

— Просто так. Мене вже напоїли смачним молоком. І нагодували пиріжками з вишнями і ягодами. Чорними, як ваші неаполітанські ночі.

— Чорницями?

— Мабуть. Хочеш?

— Так, любий. З твоїх рук.

Вони поснідали стравами, приготовленими служницею Одаркою, і це було екзотично. Потім пішли до озера й лісу — і це було романтично. А ще романтичніше — кохатися в лісі на ложі із лапатих соснових гіллячок, таке було в її житті вперше. Над їхніми головами шумів ліс, десь у вітті ледь чутно щебетали пташки. Ліо сказала, коли верталися з лісу, що вона запросила в гості свого колишнього слугу. Так-так, не дивуйся, слугу, він прислуговував їм маленьким хлопчиком, тепер виріс… Побачить його, може, зробить якийсь подарунок.

— Навіщо він нам? — Арик непідробно здивувався.

Вона не знала. Знала, що мусить прийти Остап, що після цього вечора вже жодного разу його не побачить.

Попрощаються, тільки й усього. А навіщо? Раптом подумала — вона спитає, чи скоро він одружиться, чи має вже обраницю? Це їй так важливо? Мусила визнати — важливо. Їй потрібно щось таке, щоб назавжди забути цього селюка. Вона його не згадувала цілих сім чи вісім років. Майже не згадувала. Тепер побачить востаннє, тільки й усього. Нічогісінько. Між ними прірва. Вони, звісно, ніколи не будуть кохатися, в цьому нема потреби. Думка про роман з простолюдином їй чужа. Аристарх Долганов був її першим чоловіком, він навіть здивувався, що така вродливиця досі незаймана. Були дрібні інтрижки, але це так, вона чекала на справжнє кохання.

— Я берегла себе для тебе, — сказала вона.

З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами — грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.

«Хай швидше прийде і мине той вечір, — подумала. — А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».

Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.

Остап сказав:

— Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.

— Спаси Біг, — швидше проспівала, ніж проказала дівчина. — Доброго здоровля.

— І ми привєствуєм, — відповіла Ліо-Неллі.

Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.

— Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.

Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.

— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.