Владимир Лис - Діва Млинища

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки — дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає [73] Отримає ( діал. ). . І ни раз.

— Все як у людей, — сказала Дзеленчиха, — хоть він і грамотний.

— А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

— Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» — якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.

— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

— Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.

Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…

«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.

Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.

Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.