Владимир Лис - Діва Млинища

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

— Сашуню, це ж не кінець світу.

— А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

— Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

— Не дурій!

— Я й так дурітиму без тебе.

— Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я — до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.

— У нас тільки четверо хлопців. І всі розібрані. Це ж філологія. Йдуть переважно дівчата.

— Ага, то тобі не дісталося, — він злорадно й задоволено водночас. — Дивно. Така красуня й на тобі… Облом.

— Я й не брала участі в змаганнях. Пас, бо принц у нас.

Якщо по правді, то Оленка не була красунею. Як і він — красенем. Хіба очі, виразні, вічно запитливі й трохи збентежені, ледь помітна родимочка над губою, смаглявість (він сміявся — признайся, що ти трохи циганка), особливий порух голови, коли закидала косу чи розпущене часом довге темне волосся. Він любив усе це і всю її з голови до ніг. Як і вона його — в міру міцного, з іронічним поблиском так само сірих, тільки світліших очей, ходою, про яку вона казала:

— Ти йдеш, як рубаєш…

— Як це?

— А отак… Розмашисто. І взагалі… Ти все робиш найкраще. Весняно…

Весняно…

Та зима принесла радість — вони нарешті пізнали одне одного. Фізично. В її гуртожитку, під час вихідних, коли подружки по кімнаті роз’їхалися по селах. Вони теж їздили обоє, але навесні чи восени, коли тре було садити й копати картоплю, на свята. А то були просто вихідні наприкінці зими. Невдовзі після зимових канікул, коли вона їздила додому, в Загоряни, а він мусив працювати.

Півтора дня розкошування, коли навіть не виходили з кімнати…

А навесні йому вручили повістку на армійську комісію. А потім і про сам призов.

— Що ж це таке? — журилася Оленка.

— Відслужу й вернуся.

— Але ж тепер… Цілих три роки…

— Всього три роки.

— А твоє навчання?

— Поступлю на заочний. Тільки і всього. Будемо разом, любонько.

Так він і зробив. Але не через три, а чотири роки. Бо коли вернувся зі служби і поступив на заочне, на заочному відділенні сказали, що бажано працювати за спеціальністю, інакше можуть відрахувати. В їхньому районі посада вчителя історії виявилася в невеличкому селі Вільшани, де була восьмирічна школа.

Оленка якраз отримала диплома. Вільної посади українського філолога в Загорянах теж не було і вона поїхала вчителювати в інше село їхнього району.

Вони домовилися зустрічатися, звісно, у вихідні в Загорянах. Весілля мало бути на початку червня. Перебравши можливі варіанти — осінь, зима, весна — спинилися на початку літа. Оленці найбільше подобався цей час, коли щойно відбуяла весна, листя на деревах ще молоде, мовби прозоро-зелене, а не тьмяно-зелене (так вона казала), коли в повітрі починає пахнути майбутнім п’янким липовим цвітом.

Весілля було, точніше, скромна вчительська вечірка. Тільки наречену звали не Оленка, а Віола. По-вчительськи — Віолетта Софронівна. Незвичне ім’я в неї і в її батька. Коли приїхав у Вільшани і познайомився з колегами, яких тут було півтора десятка, про вчительку хімії і біології дізнався тільки, що вона закінчила столичний педінститут, сама вибрала їхню область, учителює у Вільшанах вже три роки. Ні з ким не дружить, не товаришує, нікому не відкриває душу. Приходила рівно за п’ять хвилин до початку уроків. На перервах сідала біля вікна з книжкою в руках. Через кілька тижнів упевнився — то була художня література, переважно зарубіжна і російська класика. Діккенс, Бальзак, Флобер, Джек Лондон, Толстой, Достоєвський…

«Стандартний набір», — подумав.

Що вона встигала прочитати за десять чи п’ятнадцять хвилин? Як можна так читати? Він, коли читав якийсь художній твір (втім, як і Оленка), захоплювався, читав запоєм, не міг відірватися, доки не дочитає. Чи вона тільки дивилася на сторінки тих книжок і думала про щось своє? Якось він придивився і підрахував, що за десять хвилин вона прочитала чотири сторінки.

Прочитала?

Ні, вона не прикидалася, а читала.

На уроках у неї, розповідали інші вчительки, в класі завжди стояла дика тиша — чути, як муха пролетить. Казали — Віолетта Софронівна одразу попереджає учнів, що за шум на уроках і порушення дисципліни каратиме. Безпощадно. Доки не доб’ється зразкового порядку. І добивалася. Порушникам дисципліни безпощадно ставила двійки. Силу її руки і лінійки в тій руці відчули найбільші вільшанські хулігани. Звук її різкого голосу наганяв на дітей дивний паралізуючий страх. З нею намагався проводити бесіди директор.