Владимир Лис - Діва Млинища

На подвір’ї його чекала мама.

— Що, Настя оглашенна перестріла?

— Настя? Чому Настя?

— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

— Перекинулися кількома словами.

— Не приставала?

— Ні. На себе помиї лила.

— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

— Вип’ємо ще, тату?

— Ти як хоч, а я вже не буду, — сказав батько. — Та й тобі не раджу.

— А я вип’ю…

Налив повну склянку, перехилив.

— Щоб вони згоріли, теї баби, — почув голос батька.

— Синім полум’ям, — Юрій посміхнувся.

У його збаламученій голові зашуміло. Піти, впасти на ліжко й заснути?

«Я не засну, — подумав. — Мій сон блукає десь там, де вона… На пару з її сном…»

За порогом зіткнувся з матір’ю.

— Куди ти?

— Ноги помию.

— Не йди хоч до неї…

— Не бійтеся, не піду.

Але він таки пішов. Вийшов на вулицю. Вікна в першій хаті за їхньою не світилися. Сплять уже сусіди Дзеленьки. І в Настиній хаті у вікнах темрява. Не стала його чекати…

Юрій пройшов до її хвіртки і спинився. Загавкав і стих старий Настин псисько — впізнав сусіда. Юрій присів на лавку біля ворітець. Подумав — чого він ішов, чого прагнув і на що сподівався? У цій хаті живе звичайна сільська жінка. Живе і житиме, як уміє. Має славу гулящої, то й що? Очевидно, що інакшою й не могла бути… Чи могла? Чи ждала якоїсь іншої любові, іншої долі? Його ждала, а він пізно народився? Та що спільного може бути між ними? Один раз тільки й кохалися того вечора. Точніше, два рази на її святковій кофтині.

Що змінив той вечір? І що змінив цей?

Чортова оглашенна варіятка Настя…

Пригадався почутий у студентському гуртожитку анекдот: «Улюблена фраза всіх психіатрів: «Характер не лікуємо»». А хто вилікує його… Який лікар, який священик…

Що ж йому робити…

Невже його притягувала і досі притягує Настина гріховність…

У інституті, як йому здавалося, у нього народжувалося кохання.

Віта… Віточка… Худе дівча з величезними очима. Яке раз якось притулилося, геть як кошеня. Чи песеня?

Разом ходили в інститутський спорткомплекс, тільки він до легкоатлетів, а Віта — на художню гімнастику. Він чекав, доки в неї закінчаться виснажливі тренування.

Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки — довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

— Причарувала ота заразниця, — зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила [72] Спокусила ( діал. ). , затуманила, то й женила на собі, безсовісна.