Еллен Марі Вайсман - Сливове дерево

Увійшовши до передпокою, Крістін рухалась дуже тихо й повільно. Вона замкнула важкі вхідні двері й обережно пішла сходами вгору. Зупиняючись на кожній сходинці, вслухалась у нічну тишу, подумки дивуючись, що батьки й досі не сплять, а слухають наполегливий, із металевими нотками голос Гітлера. Замість радості та полегшення від щасливого завершення своєї мандрівки дівчина відчула, як незрозумілий смуток оселяється десь у її животі, неначе каменюка на дні лісового озера.

Протягом наступних тижнів у містечку з'явилося більше плакатів, один із яких стверджував, що вся Німеччина слухає «Народне радіо» фюрера. На іншому було зображено Гітлера, котрий, поклавши одну руку на пояс, удивлявся вдалину, зверху були слова: «ОДИН НАРОД, ОДИН РЕЙХ, ОДИН ФЮРЕР!». Найновіший плакат висів і на хлібній лавці, й на лавці м'ясника, і на всіх церквах та крамницях. Він показував містечку красиву молоду пару з двома лляноволосими рожевощокими малюками, над малюнком — заклик: «Правильне одруження — запорука расової чистоти, здоров'я та членства у партії!». Коли Крістін побачила цих досконалих арійців, які щасливо всміхалися з кожної стіни, вона згадала останню постанову нацистів із переліком заборонених імен для новонароджених. А що далі? Може, вони тепер наказуватимуть людям, що їсти й у що вдягатися?

Уночі, коли вона потайки пробиралася спорожнілими вулицями до місця зустрічі з Ісааком, нацистські плакати поблискували в темряві, немов свічки на могилах. Дівчина замислилась, а чи не позривати їх, скільки зможе, й не спалити в печі. Якщо спіймають, завжди можна сказати, що їм бракує вугілля. Та страх переважив злість, і вона пішла далі.

Марні надії не могли нічого змінити. Покладатися можна тільки на час. Час — на її боці, бо тільки він визначає хід речей. Треба перечекати, доки хтось усуне Гітлера, чи, якимось чином, нацисти прийдуть до тями. Зараз смішно згадувати, як усього кілька тижнів тому вона вважала своє життя пісним і одноманітним. Якби хто сказав тоді, що Крістін буде бігати на нічні побачення, бо є люди, котрих не вільно любити, вона б ні за що не повірила. Та дівчина не дозволяла собі впадати у відчай і жалощі до себе.

Натомість вона рахувала дні до наступного таємного побачення, відновлюючи в пам'яті ніжні поцілунки Ісаака та його трохи кривувату усмішку. Хоча вони й не крились одне від одного зі своїми почуттями, перші кілька побачень були короткими та незграбними. Вони не знали, що сказати після першого вітального «Привіт!» і «Я так скучив(ла)». Світ змінився так раптово і докорінно, що не було сенсу розмовляти про якісь буденні речі. Єдине, що вони напевно розуміли, єдине, що для них мало значення, — кохання, а для нього багато слів не потрібно. Кожна наступна зустріч проходила легше, й невдовзі вони вже не підшукували теми для розмови, не боялися пауз у ній. Обійми поступово ставали дедалі тіснішими, а поцілунки — сміливішими.

— Нічними вулицями так легко йти непоміченою, — сказала вона вже на четвертому побаченні.— Вони завжди порожні.

Вони сиділи поруч на східцях запасного виходу з кав'ярні, узявшись за руки та притулившись одне до одного, під холодним подихом вітру.

— Люди ховаються вдома, — відповів Ісаак. — Виходять тільки у справах і по продукти. Ніхто не хоче бути зупиненим і допитаним. Тому я вважаю, нам слід перенести зустрічі ближче до твого дому. Я не проти трохи прогулятись.

— Але чому? Я не боюся бути спійманою. У разі чого розплачусь і скажу, що вибігла з дому після сварки з батьками.

— Тому що чоловік на нічній вулиці здається не таким підозрілим, як жінка. А для дівчини такі речі взагалі вкрай небезпечні. Я ніколи собі не пробачу, якщо з тобою щось станеться.

— Але як же ти? — заперечила Крістін. — Як тільки вони побачать твої документи….

— Якщо гестапівці заїдуть до містечка вночі,— перервав Ісаак, — я почую гуркіт моторів і матиму час утекти й заховатися.

— Так ти гадаєш, я не втечу? — штурхнула вона хлопця.

— Не так швидко, як я.

— Давай перевіримо! — Дівчина скочила на рівні ноги.

— Ні,— відповів він, — сядь на місце.

— Ах ні! — вигукнула вона. — За такі слова доведеться відповісти.

Ісаак теж підвівся, з-за спини охопив її талію обома руками, тісно притулився і сказав:

— Ну давай, біжи, а я — за тобою.

Крістін марно намагалася розімкнути його руки, хлопець був надто сильним.

— Це нечесно, — вигукнула вона.

— Бачиш, яка ти безпорадна?