Умберто Эко - Бавдоліно

Вигнанці вирушили назад; серед них були всі, крім Оберта з Форо, який не погодився на такий сором — віддавати шану Фрідріхові, якого він був переміг, і послав замість себе, як nuncii civitatis, [115] Представників міста (лат.). Ансельма Концані і Теобальда Ґваска.

Проходячи повз Бавдоліна, nuncii нової Кесарії склали формальну присягу, але вимовляли її такою жахливою латиною, що якби потім вони заявили, що присяглися в протилежному, не було б способу їм заперечити. Щодо інших, то вони проходили, абияк кланяючись, а дехто з них говорив: «Сервус, Бавдоліно, як маєшся, Бавдоліно, гей, Бавдоліно, ще побачимося, правда? Приїзди до нас!» Ґальявдо, проходячи, буркнув, що все це дурна кумедія, але йому вистачило такту зняти капелюха, а що зняв він його перед тим поганцем, своїм сином, то значило це більше, ніж якби він поцілував Фрідріхові ноги.

По закінченні церемонії ломбардці разом з тевтонцями чимшвидше від'їхали, немов їм було соромно. Натомість Бавдоліно ввійшов у місто разом із земляками й чув, як дехто з них говорить:

— Диви-но, яке гарне місто!

— А знаєш, воно таке подібне до того міста, що стояло тут раніше, — як там воно звалося?

— Дивіться-но, ото штуку втяли ті німаки — раз-два і збудували таке чудове місто!

— Диви-но там далі — ну викапана моя хата, ти ба, вибудувати точнісінько таку саму!

— Хлопці, — гукнув їм Бавдоліно, — дякуйте, що ви ще дешево відбулися!

— А ти не приндься так, бо врешті сам у це повіриш.

День видався гарний. Бавдоліно зняв усі відзнаки своєї влади і пішов святкувати. На соборній площі дівчата водили хоровод, і Бойді завів Бавдоліна в шинок — там сильно пахло часником і всі вже цідили собі вино просто з бочок, бо в той день не було ні хазяїв, ні слуг; зокрема не було служниць у шинку, бо їх вже забрали на верхній поверх, але ж відомо, що чоловіки завше намагаються щось вполювати.

— Кров Господня, — примовляв Ґальявдо, плеснувши трохи вина собі на рукав, щоб показати, що тканина його не ввібрала, а крапля залишилася цілою й виблискувала, мов рубін, — ознака того, що було то добре вино.

— Тепер кілька років доведеться нам звати його Кесарією, принаймні на пергаменах з печатями, — шепотів Бойді до Бавдоліна, — але потім ми знов називатимемо його по-старому, і ніхто навіть не помітить.

— Авжеж, — мовив Бавдоліно, — потім ви знову називатимете його по-старому, як називала його Коландрина, мій янгол. Щоб сюди могло знайти дорогу її благословення з раю.

— Мосьпане Никито, я сливе змирився зі своїми нещастями, бо принаймні зміг дати синові, якого ніколи не мав, і жоні, яку мав так недовго, це місто, яке не гнобитиме більш ніхто. Можливо, — додав Бавдоліно, заохочений ганусівкою, — колись Александрія стане новим Царгородом, третім Римом, вселенським дивом, повним веж і базилік.

— Дай Боже, — побажав Никита, піднімаючи чару.

У квітні імператор і ліга ломбардських міст підписали в Констанці остаточну угоду. У червні надійшли плутані новини з Візантії.

Три роки до того помер Мануїл, і трон перейшов до його сина Алексія, який був ще геть хлопчиськом. До того ж зле вихованим хлопчиськом, прокоментував Никита: цілі дні він заживав скороминущих вражень, нічого ще не відаючи про радощі й страждання, і не знав інших занять, крім полювання й кінних прогулянок, а ще забав з іншими хлопчиськами. А тим часом при дворі всілякі зальотники тільки й думали про те, як здобути серце його матері-василіси: напахчувалися парфумами до неможливості й обв'язувалися намистами немов жінки; інші ж щосили розбазарювали державні гроші, і кожен намагався задовольнити свої власні хотіння у боротьбі з іншими — це було так, ніби опорна колона впала і вся будівля похилилася на бік.

— Сповнювалось те, що було провіщене чудом, яке сталося по смерті Мануїла, — сказав Никита. — Жінка народила хлопчика з недорозвинутими, короткими кінцівками і завеликою головою, а це віщувало поліархію, яка є матір'ю анархії.

— Від наших вивідачів я дуже скоро дізнався, що десь у затінку плів інтриги Мануїлів брат у перших, Андроник, — сказав Бавдоліно.

— То був син брата Мануїлового батька, а отже доводився малому Алексію дядьком. До того часу він був на вигнанні, бо Мануїл вважав його лукавим зрадником. Він підступно підібрався до юного Алексія, вдаючи, ніби покаявся у своїх переступах і бажає захистити його, і поступово здобував чимраз більше влади. Поміж змовами й отруєннями він поволі просувався до імператорського трону, аж врешті, старий і змучений заздрощами та ненавистю, підштовхнув городян Царгорода до повстання й звелів проголосити себе василевсом. Приймаючи освячену гостію, він присягнув, що бере владу в свої руки, щоб захистити юного ще небожа; але відразу по тому його приспішник Стефан Агіохристофорит задушив молодого Алексія тятивою лука. Коли йому принесли труп бідолахи, Андроник звелів кинути його в море, спершу відрізавши голову, яку він потім сховав у місцевості, званій Катабата. Я не зрозумів, чому саме в Катабаті, бо там, відразу за Константиновими мурами, був лиш старий, давно зруйнований монастир.