Умберто Эко - Бавдоліно

— Чому?

— Бо саме тоді, коли вона була вагітна, александрійці уклали союз із Генуєю проти мешканців Сільвано д'Орба. Тих було як кіт наплакав, але вони никали навколо міста і грабували селян. У той день Коландрина вийшла за мури міста, щоб нарвати квіток, бо сподівалася мого приїзду. Вона зупинилася біля отари овець пожартувати з вівчарем, який був одним зі слуг її батька, а тоді наскочила ватага тих шубравців, наміряючись викрасти овець. Може, вони й не хотіли причинити їй зла. Але вони збили її з ніг, вона впала на землю, і вівці, тікаючи, розтоптали її… Вівчар дременув геть, а її знайшла челядь пізно ввечері, коли помітили, що вона не повернулася. її лихоманило, Ґваско послав когось за мною, я притьмом приїхав, але поміж тим минули два дні. Я застав її у ліжку при смерті, а побачивши мене, вона стала вибачатися переді мною, мовляв, дитина народилася передчасно й померла, і вона журилася, що не змогла навіть подарувати мені сина. Вона була немов воскова мадонна, і я мусив прикладати вухо до її вуст, щоб розібрати її слова. Не дивись на мене, Бавдоліно, казала вона, лице моє споганіло від великого плачу, тож крім поганої матері, буде тобі ще й потворна жона… Вона померла, прохаючи у мене пробачення, а я прохав пробачення у неї за те, що був далеко від неї у хвилину небезпеки. Відтак я сказав, що хочу побачити трупик. Показали мені його неохоче. То був, був…

Бавдоліно замовк. Він підвів лице догори, немов не хотів, щоб Никита бачив його очі.

— То був монстрик, — сказав він через якийсь час, — схожий на тих почвар, яких ми уявляли собі на землях Пресвітера Йоана. Лице з маленькими очицями, немов дві поперечні щілини, худющі груди з ручками, схожими на щупальці спрута. А від живота до ніг він був вкритий білим пухом, немов вівця. Я не міг довго на нього дивитися і наказав, щоб його поховали, але не знав, чи можна хоча б покликати священика. Я вийшов з міста, цілу ніч блукав Фраскетою і дорікав собі, що досі я марнував життя, уявляючи собі створіння з інших світів, і в уяві моїй вони поставали небаченими дивами, які в розмаїтості своїй свідчать про безмежну могуть Господа, але коли Господь покликав мене зробити те, що роблять усі інші чоловіки, я породив не диво, а жахіття. Син мій був брехнею природи. Правду казав Оттон, хоч він сам не знав, наскільки це правдиво: я був брехуном і жив брехливим життям, і навіть сім'я моє породило олжу. Мертву олжу. І тоді я все зрозумів…

— Тобто, — завагався Никита, — ти вирішив змінити своє життя…

— Ні, мосьпане Никито. Я вирішив, що така, видно, моя доля, і марно мені намагатися стати таким, як інші. Мене було роковано на брехню. Важко пояснити те, що блукало у мене в голові. Я казав собі: ціле життя ти щось вигадував, і хоч вигадки твої не були правдою, але нею ставали. Ти причинився до явлення святого Бавдоліна, створив бібліотеку в абатстві Святого Віктора, возив Волхвів по світі, врятував своє місто, відгодувавши худу корову; якщо в Болоньї с вчені мужі, то це також завдяки тобі, ти запрудив Рим такими mirabilia, про які римляни й не мріяли, а на основі побрехеньок Гуґа з Ґабали створив найпрекрасніше на світі царство; ти кохав примару і вдавав, ніби вона писала листи, яких насправді вона ніколи не писала, але читаючи ці листи, люди пускали розчулену сльозу, і пустила її навіть та, яка ніколи їх не писала, хоч була вона імператрицею. Натомість той єдиний раз, коли ти, разом з жінкою, яка мала найщиріше на світі серце, хотів породити щось правдиве, ти не зміг: ги породив щось, у що ніхто не зміг би повірити, чого ніхто не зміг би бажати. Тож тікай ліпше у свій світ чудернацтв, бо там принаймні ти сам можеш вирішувати про міру "їхньої чудернацькості.

— О бідолашний Бавдоліно, — казав Никита, поки тривали приготування до від'їзду, — у розквіті років ти втратив дружину і сина. І я теж бідолашний, бо завтра від руки когось із цих варварів можу втратити плоть від плоті своєї й жону мою улюблену. О Царгороде, владарю міст, скиніє Бога Всевишнього, славо і хвало служителів твоїх, утіхо для чужинців, владико міст імперії, пісне над піснями, пишното над пишнотами, небачене видовище речей небачених, що стане з нами, коли ми тебе покинемо, нагі, як тоді, коли ми вийшли з лон матерів наших? Коли ми знов тебе побачимо, та не таким, яким ти є тепер — о падоле сліз, потоптаний полчищами?

— Помовч, мосьпане Никито, — сказав йому Бавдоліно, — і не забувай, що оце ти, може, востаннє смакуєш делікатеси, гідні Апіція. Що то таке — ці м'ясні кульки, які духмяніють пахощами вашого ринку прянощів?