Умберто Эко - Бавдоліно

— Християн зокрема боявся, щоб ваш василевс не спровокував якогось заворушення, щоб зірвати зустріч. Ти, певно, знаєш, що Мануїл Комнин уже давно запобігав перед папою, й угода ця між Александром і Фрідріхом підривала його плани.

— Вона руйнувала їх назавжди. Вже десять років Мануїл пропонував папі об'єднати обидві церкви: він визнає релігійний примат папи, а папа визнає візантійського василевса єдиним правдивим римським імператором, як на Сході, так і на Заході. Але подібна угода не давала Александрові надто багато влади в Царгороді і не прибирала з його шляху Фрідріха в Італії, а може, навіть занепокоїла б інших європейських монархів. Отже, він вибрав вигідніший для себе союз.

— Але василевс твій послав до Венеції своїх вивідачів. Вони видавали себе за монахів…

— Вони, мабуть, і справді були монахами. У нашій імперії люди церкви працюють на свого василевса, а не проти нього. Але наскільки я розумію — не забувай, що тоді я ще не був при дворі, — їм не доручали влаштовувати заворушення. Мануїл змирився з неминучим. Можливо, він хотів тільки знати, що діється.

— Мосьпане Никито, ти напевне знаєш, якщо був логотетом хтозна-яких тайнодій, що коли на тому самому полі інтриг стрічаються шпиги двох сторін, сердечна приязнь між ними є найприроднішою річчю, і тоді кожен видає іншим свої таємниці. Так вони не бояться, що таємниці ці у них хтось викраде, а до того ж показують себе вельми вправними перед тими, хто їх послав. Так сталося і між нами й тими ченцями: ми відразу звірилися один одному, чому ми тут — ми маємо шпигувати за ними, а вони за нами, — і чудово проводили разом час.

— Проникливий державець речі такі розуміє, але хіба він може чинити по-іншому? Якби він прямо допитав чужоземних вивідачів, яких він, зрештою, не знає, вони нічого б йому не сказали. Тому він посилає своїх вивідачів, наділивши їх маловажливими таємницями, якими можна пожертвувати, і так дізнається те, що хоче знати і що зазвичай знають уже всі, крім нього, — зауважив Никита.

— Серед монахів тих був такий собі Зосима з Халкедону. Мене вразило його худюче лице і палаючі очі, які безперервно рухалися, освітлюючи велику чорну бороду і довге волосся. Коли він говорив, здавалося, немов він розмовляє з розп'ятим, який кривавить за дві п'яді від його лиця.

— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

— Він не з тих. Я зроду не бачив такого ненаситця. Якось увечері я привів його в дім двох венеційських куртизанок, а вони, як ти певно знаєш, вельми знамениті серед жриць сього давнього як сам світ мистецтва. О третій ранку я геть впився й пішов собі, а він зостався, і потім одна з дівчат сказала мені, що їм ще ніколи не доводилось укоськувати такого чорта.

— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

Бавдоліно з Зосимою стали якщо не друзями, то товаришами по гулянках. Вони познайомилися ближче після першої їхньої спільної неслабої пиятики, коли Зосима виголосив страхітливий проклін і сказав, що в ту ніч він віддав би всіх жертв побиття немовлят за дівчину не вельми суворих звичаїв. На запитання, чи саме цього його вчили у візантійських монастирях, Зосима відповів:

— Як казав святий Василій, є два біси, здатні збурити розум, — біс розпусти і біс лихослів'я. Але влада другого біса коротка, а перший, якщо не хвилює пристрастю помисли, не перешкоджає споглядати Бога.

Вони тут же пішли поклонитися бісові розпусти, не збурюючи пристрастю душу, і Бавдоліно зрозумів, що на кожен випадок життя Зосима припас вислів якогось богослова або пустельника, і це давало йому змогу почуватися в мирі з самим собою.

Коли-інде вони знову пиячили разом, і Зосима вихваляв дива Царгорода. Бавдолінові стало соромно, бо він міг розповісти хіба що про паризькі провулки, запаскуджені фекаліями, що їх люди виливали з вікон, або ж про розбурхані води Тамаро, яким далеко було до золотистих вод Пропонтиди. Він не міг навіть похвалитися mirabilia urbis Mediolani, бо Фрідріх наказав усіх їх знищити. Він не знав, як заткнути Зосимі рота, і, прагнучи здивувати його, показав йому лист Пресвітера Йоана, щоб принаймні натякнути, що десь є царство, порівняно з яким його імперія — глибока глухомань.

Тільки-но почитавши перший рядок, Зосима тут же недовірливо спитав:

— Пресвітер Йоан? А що то за один?

— Не знаєш?

— Блаженний той, хто дійшов до межі невігластва, поза яку не дано вийти;