Умберто Эко - Бавдоліно

— Я ніколи тебе не бачив, але, схоже, ти тутешній, хоч і вертаєшся здалеку. Хочеш пристати до нас?

— Мосьпане, — ґречно відповів Бавдоліно, — народився я у Фраскеті, але виїхав звідси багато років тому й нічого не знаю про те, що тут робиться. Звати мене Бавдоліно, я син Ґальявда Авларі…

Він ще не договорив, як з гурту прибулих вискочив якийсь старий із сивою чуприною та бородою, який підняв палицю і загорлав:

— Ти безсердечний, паскудний брехун, хай грім поб'є твою голову, як смієш ти вимовляти ім'я бідолашного мого сина Бавдоліна, рідного мого сина, бо я і є Ґальявдо, і до того ж ще й Авларі, а виїхав він з дому багато років тому з якимось алеманським синьйором, що виглядав на великого пана, а насправді, певно, водив мавпи по ярмарках, бо про свого бідолашного хлопця я ніколи більше нічого не чув, а минуло вже стільки часу, що він, певно, уже не живе, і ось уже тридцять років, як ми з моєю праведною жінкою гриземося цим, бо то найбільша мука нашого життя, вже й так нужденного. Втратити сина — то найбільша тортура, і хто не зазнав цього, не знає, як воно!

На що Бавдоліно вигукнув:

— Батьку мій, це справді ти! — У нього немов надламався голос і сльози затуманили погляд, але сльози ці не могли приховати велику радість в його очах. І він додав: — Але мука та не могла тривати тридцять років, бо пішов я з дому тринадцять років тому, і ти мав би тішитися, що я не змарнував їх і вибився в люди.

Старий підійшов до мулиці, добре роздивився Бавдолінове обличчя і сказав:

— О, ти теж — справді ти! Та навіть якби й тридцять років минуло, той твій шельмуватий погляд нікуди не подівся. І знаєш, що я тобі скажу? Може, ти й вибився в люди, та хто то бачив, щоб батька поправляти — як сказав я тридцять літ, значить, так мені здавалося, а за тридцять літ ти міг би й вісточку якусь надіслати. Поганець ти та й годі, ганьба нашої родини, ану злізай-но з тієї худобини, вона, певно, крадена, ото зараз голову тобі розтрощу цією палицею!

І вже схопив було Бавдоліна за чоботи, намагаючись стягнути з мулиці, коли між ними став той, хто, схоже, був тут головним:

— Облиш-но, Ґальявдо, це ж син твій вернувся через тридцять років…

— Через тринадцять, — сказав Бавдоліно.

— Помовч, коли ми розмовляємо, — він вернувся через тридцять років, а в таких випадках треба обнятися й возблагодарити Господа, хай вам грець!

Бавдоліно зліз з мулиці і хотів уже було кинутися в обійми Ґальявда, який розплакався, аж той добродій, який виглядав тут головним, знову став між ними і схопив його за в'язи:

— Але якщо хтось тут має-таки порахунки з тобою, то це я.

— А ти хто такий? — спитав Бавдоліно.

— Я Оберто з Форо, але ти, певно, нічого не пам'ятаєш. Я мав тоді десь десять років, і батько мій зволив піти до твого, щоб подивитися на телят, яких він хотів придбати. Я був одягнений, як належить синові лицаря, і батько мій не хотів, щоб я заходив разом з ними до стайні, боячись, щоб я не замастився. І я став ходити довкола хати, а за хатою зустрів тебе, бридкого й брудного, немов ти тільки-но виліз з купи гною. Ти підійшов, глянув на мене і спитав, чи хочу я побавитися, а я, дурний, погодився, тоді ти штовхнув мене, і я впав у свиняче корито. Побачивши мене в такому вигляді, батько мій відшмагав мене, бо я зіпсував нову одежу.

— Може, так і було, — сказав Бавдоліно, — але ж було то тридцять років тому…

— Насправді тринадцять, але відтоді я згадував це щодня, бо зроду не зазнав такого приниження, як тоді. І коли я виріс, то пообіцяв собі, що знайду сина того Ґальявда і спроваджу його на той світ.

— То ти тепер хочеш убити мене?

— Тепер ні, тепер уже напевно ні, бо всі ми тут гуртом закінчуємо споруджувати місто, щоб воювати з імператором, коли він вернеться в наші краї, тому навіть не думай, що я марнуватиму час на те, щоб тебе вбивати. Тридцять років…

— Тринадцять.

— Тринадцять років живив я лють цю у своєму серці, а тут ти ба — якраз в цю хвилину мені попустило.

— Кажуть, іноді так буває…

— А тепер не пробуй тут мені викручуватися. Іди, обійми свого батька. І якщо попросиш у мене пробачення за той випадок, ми підемо тут неподалік, де святкують завершення будівництва, а в таких випадках відкорковують бочку доброго вина, тому, як казали наші предки, гуляй, душа!

І так Бавдоліно опинився у винарні. Ще не скінчили будувати місто, як там уже відчинилася перша корчма з чудовим присінком, порослим виноградом, але в ті дні ліпше було сидіти всередині, у залі, заставленій бочками й довгими дерев'яними столами, де стояли добрячі кухлі й миски, повні ковбасок з ослятини. Спочатку ці ковбаски (пояснював Бавдоліно нажаханому Никиті) виглядають як невідь-чим випхані мішечки, але тоді розсікаєш їх ножем, кидаєш підрум'янитися на олію з часником, і вони стають такі, що аж пальчики оближеш. Тому всі присутні були хмільні та веселі й смерділи часником. Оберто з Форо оголосив про повернення сина Ґальявда Авлаврі, й одразу один за одним бесідники стали плескати Бавдолина по плечах, який спершу очі витріщав од здивування, а тоді одного за одним став упізнавати своїх друзів, і не було цьому кінця: