Умберто Эко - Бавдоліно

Він не знав би, як попрощатися, якби імператор не попрохав його про послугу, чи пак не дав наказ, а це було одне й те ж. Він хотів краще зрозуміти італійські справи, а що не довіряв ні урядовим посланцям, ні посланим урядовцям, то вирішив вирядити туди кількох довірених людей, які знають цю країну, але яких не сприйматимуть як людей імператора, щоб вони рознюхали, чим там пахне, і зібрали відомості, не викривлені зрадою.

Думка покинути двір, де він почувався ніяково, була Бавдолінові до вподоби, а відразу по тому в нього виникло ще одне почуття: він відчув нестримне зворушення при думці, що знову побачить свої краї, і врешті зрозумів, що саме задля цього він пустився в цю подорож.

Проскакавши через багато міст, а точніше протрюхикавши через них на мулі — адже видавав він себе за крамаря, який мирно мандрує від селища до селища, — Бавдоліно нарешті добрався до пагорбів, по той бік яких, після доброго шматка шляху рівниною, він мав перейти вбрід Танаро, а потім поміж скелями й болотами дістатися до рідної Фраскети.

У ті часи той, хто вирушав з рідного дому, покидав його назавжди, не гадаючи колись вернутися, але в ту мить Бавдоліно відчув, як кров застугоніла йому в жилах, бо раптом йому страшенно захотілося дізнатися, чи живі ще його старі.

Мало того — перед очима його уяви раптом постали обличчя інших хлопчаків з "їхньої околиці: Мазулу з присілка Паніцца, з яким він ходив наставляти пастки на диких кроликів, Порчеллі, званий Ґіно (чи навпаки, Ґіні, званий Порчелло?), з яким при зустрічі він перекидався камінням, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, і Куттіка з Кварньєнто, з якими вони разом рибалили на Борміді. «Господи, — думав він, — може, смерть мене десь тут чекає, бо, кажуть, тільки перед смертю так виразно згадується дитинство…»

Був то Свят-вечір перед Різдвом, але Бавдоліно цього не знав, бо втратив лік днів під час своєї мандрівки. Він тремтів від холоду на своїй мулиці, яка також закоцюбла, але небо в променях призахідного сонця було ясне й чисте, як тоді, коли насувається снігопад. Він впізнавав ті місця, немов проходив тут учора, бо пам'ятав, як йшов цими пагорбами зі своїм батьком, переганяючи покупцеві трьох мулів, як насилу вилазив на круті схили, які виснажували хлопчачі сили, а ще треба було гнати тварин, яким таке зусилля було зовсім не до шмиги. Зате зворотна дорога була приємною — вони дивилися на рівнину з вишини, вільно збігаючи вниз по схилах. Бавдоліно пригадав, що на короткому відтинку неподалік від річки рівнина утворює складку, і з верхівки цієї складки він бачив тоді, як з молочно-білого туману виринають дзвіниці кількох селищ уздовж річки Берґольйо, бачив Роборето, а потім дальші Гамондіо, Маренго і Палеа — тобто всю ту місцевість, укриту трясовинами, рінню й чагарями, скраю якої, може, усе ще стояла хатина доброго Гальявда.

Та коли він дійшов до верхівки, перед ним відкрився інший краєвид: всюди навколо, на пагорбах та в інших долинах, повітря було прозоре, і лиш рівнина перед ним вкрилася імлистими випарами, тими сіруватими клубами, які іноді насувають на тебе на дорозі, огортають так, що перестаєш будь-що бачити, а тоді оминають тебе і йдуть собі геть, як і прийшли. І Бавдоліно подумав: ти диви, навіть коли повсюди серпень, у Фраскеті панують тумани, вічні, мов сніги на верхівках Піренейських Альп, — але прикрощів йому це не завдало, бо хто в тумані народився, почувається в ньому як удома. Проте, сходячи поступово вниз, до річки, він зрозумів, що клуби ці були не мрякою, а хмарами диму, крізь які видніли вогні, що їх живили. Вдивляючись крізь дим і вогонь, Бавдоліно побачив, що на рівнині по той бік річки, навколо колишнього Роборето розрослося поселення, простягаючись у бік полів: повсюди грибами повигулькували нові будинки, одні муровані, а інші — дерев'яні, деякі ще недобудовані, а далі на захід видніли початки міського муру, якого в тих місцях ніколи не бувало. На вогнищах кипіли казани, де, мабуть, гріли воду, щоб не дати їй відразу замерзнути, трохи далі її наливали в ями, повні вапна або розчину. Колись Бавдоліно вже бачив, як закладали новий собор у Парижі, на острові посеред річки, і тому знав, як виглядають усілякі пристрої й риштування, що їх використовують майстри-муляри: наскільки він міг зрозуміти, там на голій землі саме народжувалося місто, а таке видовище можна побачити хіба що раз у житті, та й то коли пощастить.

«Здуріти можна, — сказав він собі, — варто лиш відвернутися на мить, і ось тобі нове місто». І пришпорив свою мулицю, щоб якомога швидше спуститись у долину. Переправившись через річку на великому плоті, який віз каміння різного ґатунку і величини, він вийшов на берег саме там, де на хисткому помості кілька робітників споруджували оборонний мур, а знизу інші лебідкою піднімали їм у корзинах жорству. Але лебідкою назвати це можна було тільки умовно, бо примітивніший механізм важко собі навіть уявити, — трималася вона не на міцних стовпах, а на тичках, тому весь час гойдалася, і двоє людей, які обслуговували її на землі, не так тягли за мотузку, як намагалися стримати загрозливу хитавицю цього жердя. Бавдоліно відразу подумав собі: «Ну от, цілком очевидно, коли тутешні люди щось роблять, то виходить як не косо, то криво. Хіба хтось бачив, щоб так працювали? Якби я був тут господарем, я б уже давно взяв їх за в'язи і кинув у Танаро».