Умберто Эко - Бавдоліно

Якось Бавдоліно усвідомив, що йому вже двадцять шість років, плюс-мінус якийсь місяць: він пішов з дому в тринадцять років і ось уже рівно тринадцять років там не був. Він відчув щось, що можна б назвати тугою за рідним краєм, але що ніколи раніше він цього не відчував, то й не відав, що це таке. Тому він подумав, що стужився за своїм названим батьком і вирішив поїхати до нього в Базель, де той зупинився, вкотре повертаючись з Італії.

Він не бачився з Фрідріхом від часу народження його первістка. Поки він писав і переписував лист Пресвітера, імператор чого тільки не робив — звивався, мов вугор, пересуваючись з півночі на Південь, їв і спав у сідлі, як його предки-варвари, а царським палацом йому слугувало кожне місце, де він зупинявся. За ті роки він двічі побував в Італії. За другим разом на зворотній дорозі він зазнав приниження в Сузі, мешканці якої збунтувалися, змусивши його потай тікати в чужому одязі і взявши Беатрису заложницею. Потім сузанці відпустили її, не завдавши кривди, але він набрався ганьби і заприсягся відомстити Сузі. Але й вернувшись по той бік Альп, він зовсім не відпочивав, бо мусив укоськати німецьких князів.

Коли врешті Бавдоліно зустрівся з імператором, той був вельми похмурий. Він зрозумів, що Фрідріх дедалі більше журиться, з одного боку, здоров'ям старшого сина, теж Фрідріха, а з другого — справами Ломбардії.

— Гаразд, їх можна зрозуміти, — визнав цісар, — і кажу це лише тобі: мої старости і посли, мої збирачі податей і намісники вимагали не тільки того, що належить мені, але всемеро більше; з кожного вогнища вони веліли платити щороку три сольди старою монетою, за кожен млин на судноплавних водах хотіли двадцять чотири старих динара, у рибалок забирали третину риби, а у тих, хто помирав бездітним, конфісковували спадок. Знаю, мені треба було прислухатися до скарг, які до мене надходили, але думки мої були тоді деінде… А тепер, схоже, кілька місяців тому ломбардські міста об'єдналися в лігу, антиімперську лігу, розумієш? І що вони вирішили першим ділом? Відбудувати міланські мури!

Те, що італійські міста завжди були бунтівливі й зрадливі, нікого це дивувало, але ліга — це початок іншої res publica. Звісно, навіть мови не могло бути про те, щоб ліга ця утрималася надовго, адже італійські міста люто ненавиділи одне одного, а все ж була то зневага для честі імперії.

Хто ж пристав до цієї ліги? Подейкували, буцім в якомусь абатстві неподалік від Мілана зібралися представники Кремони, Мантуї, Берґамо, можливо, також П'яченци та Парми, але точно невідомо. Та чутки на цьому не зупинялися — люди говорили ще й про Венецію, Верону, Падую, Віченцу, Тревізо, Мантую, Феррару і Болонью.

— Болонья, ти собі уявляєш?! — горлав Фрідріх, крокуючи туди-сюди перед Бавдоліном. — Ти пам'ятаєш, правда? Завдяки мені ті кляті метри можуть заробляти скільки завгодно грошей на тих своїх триклятих спудеях, не звітуючись ні мені, ні папі, а тепер вони лигаються з тою лігою! Такого нахабства світ не бачив! Там бракує тільки Павії!

— Або Лоді, — додав Бавдоліно, вважаючи це абсурдом.

— Лоді?! Лоді?! — репетував Барбаросса, збуряковівши на виду, немов його ось-ось грець вхопить. — Та якщо вірити донесенням, Лоді вже брало участь у їхніх зустрічах! Я кров'ю своєю захищав тих баранів, бо без мене міланці щороку рівняли б їх місто із землею, а тепер вони кумаються зі своїми катами і снують змову проти свого доброчинця!

— Отче мій, — спитав Бавдоліно, — але що значить — якщо вірити донесенням? Хіба тобі більше не доносять вірогідних відомостей?

— Ви, паризькі спудеї, певно, геть втратили розуміння того, що діється на цьому світі, чи що? Якщо є ліга, значить, є й змова, а якщо є змова, то ті, що досі були на твоєму боці, тебе зрадили, брешуть тобі в живі очі, а самі роблять усе навпаки. Тому цісар останнім довідується про те, що вони там витворяють, — як чоловік, що має невірну дружину, і про неї знають усі сусіди, тільки не він!

Гіршого порівняння вигадати він не міг, бо саме в ту мить увійшла Беатриса, яка прознала про прибуття любого Бавдоліна. Бавдоліно клякнув і поцілував їй руку, не дивлячись в обличчя. Якусь мить Беатриса вагалася. Може, їй здавалося, що якщо вона не виявить ознак довіри й прихильності, це зрадить її збентеження; тому вона по-материнському поклала другу руку йому на голову, куйовдячи легенько волосся — забувши, що заледве тридцятилітній жінці не годиться так голубити дорослого чоловіка, лиш трохи молодшого від неї. Фрідріх же сприйняв це як цілком звичайну річ: він — батько, вона — мати, хоч обоє й названі. Лиш Бавдоліно почувався мов на жаринах. Цей подвійний доторк, її близькість, яка давала йому змогу відчувати запах її одежі, немов це запах плоті, звук її голосу — яке щастя, що в цій позі він не міг дивитися їй у вічі, бо одразу зблід би і впав би на землю без тями, — сповнювали його нестерпною насолодою, яку, однак, затьмарювало відчуття, що цим простим жестом пошани він знову зраджує свого батька.