Умберто Эко - Бавдоліно

— Залишитися тут. Тепер починається моя спокута. Я молитимусь, розважатиму, розчинюсь у мовчанці. Спробую досягти віддаленості й самотності супроти будь-яких думок і фантазій, не відчувати більше ні гніву, ні бажань, не думати і не міркувати, звільнитися від будь-яких уз, вернутися до абсолютної простоти і не бачити більш нічого, крім сяйва темряви. Звільнюсь від душі й розсуду, сягну по той бік царства розуму, огнистими шляхами довершу в темряві свою путь…

Никита зрозумів, що він повторяє те, що чув від Гіпатії. Цей нещасливець так прагне втекти від будь-якої пристрасті, що сидить там, нагорі, у самоті, намагаючись стати таким самим, як та, яку він усе ще кохає. Але він не сказав йому цього. Спитав лиш, як він думає там вижити.

— Ти розповідав мені, що пустельники спускали на мотузці кошик, — сказав Бавдоліно, — а вірні залишали йому в милостиню їжу, яку самі не доїли, а ще краща була б та їжа, яку не доїла їхня худоба. І дещиця води, хоч можна й страждати від спраги, очікуючи час від часу дощу.

Никита зітхнув, зліз з драбини, знайшов кошик з мотузкою, звелів наповнити його хлібом, вареною городиною, оливками і кількома шматками м'яса; один з Теофілактових синів кинув мотузку вгору, Бавдоліно підхопив її і витягнув кошик нагору. Він взяв лише хліб і оливки, а решту віддав назад.

— Тепер залиш мене, прошу тебе, — гукнув він Никиті. — Я зрозумів те, що хотів зрозуміти, розповідаючи тобі свою історію. Нам більше нічого сказати один одному. Дякую за те, що ти допоміг мені дійти туди, де я є зараз.

Никита щодня навідував його, Бавдоліно жестом вітався з ним і мовчав. З часом Никита помітив, що більше не мусить приносити йому їжу, бо по Селімбрії розійшовся поголос, що вперше за багато століть якийсь святий чоловік знову усамітнився на вершку стовпа, й усі ходили туди і хрестилися під стовпом, кладучи в кошик якийсь харч і питво. Бавдоліно тягнув за мотузку, залишав собі ту дещицю, яка мала йому вистачити на той день, а решту кришив зграям птахів, які набули звички сідати на поручні. І цікавився він тільки ними.

Ціле літо простояв Бавдоліно, не вимовивши ні слова, на стовпі під палючим сонцем; хоч він часто ховався у шатрі, та спека сильно мучила його. Випорожнювався він, очевидно, вночі, за поручні, і біля підніжжя стовпа видно було його екскременти, невеличкі, немов козячі. У нього відросло волосся й борода, і був він такий брудний, що це було видно навіть знизу, куди доносився й сморід.

Никиті двічі довелося покидати Селімбрію. У Царгороді василевсом призначили Бодуена Фламандського, а латиняни поступово стали запруджувати цілу імперію, але Никиті треба було подбати про свої маєтності. Тим часом у Нікеї утворилася остання твердиня Візантійської імперії, і Ники-та подумав собі, що йому варто перебратися туди, бо там напевно потребуватимуть радника з його досвідом. Тому треба було зв'язатися з потрібними людьми і приготуватися до нової, надзвичайно небезпечної подорожі.

Щоразу, коли він вертався, він бачив, що натовп у підніжжі стовпа стає дедалі густішим. Дехто подумав собі, що стовпник, очищений своєю безперервною жертвою, не може не володіти глибокою мудрістю, тому люди стали вилазити по драбині нагору й питати в нього поради і розради. Вони повідали йому про свої нещастя, а Бавдоліно відповідав, приміром, так:

— Якщо ти гордий, ти — диявол. Якщо ти сумний, ти — його син. Якщо тебе турбує тисяча речей, ти невтомний його слуга.

Хтось інший питав у нього поради, як залагодити конфлікт із сусідом. І Бавдоліно відповідав:

— Будь, як верблюд: неси тягар своїх гріхів і йди слідами того, хто знає шляхи Господні.

Ще хтось казав йому, що його невістка не може завагітніти. А Бавдоліно відповідав:

— Усе те, що може думати людина про те, що під небесами, і про те, що на небесах, є марнота. Лиш той, хто наполегливо споминає Христа, перебуває в істині.

«Який він мудрий», — казали люди і лишали йому кілька монет, відходячи з потіхою в душі.

Настала зима, і Бавдоліно тепер майже весь час сидів, скулившись, у шатрі. Щоб не вислуховувати довгі історії тих, хто приходив до нього, він почав відгадувати їх наперед.

— Ти кохаєш когось цілим своїм серцем, але іноді тебе мучить сумнів, що та особа не кохає тебе так само гаряче, — казав він.

А той йому:

— Чистісінька правда! Ти читав у моїй душі, мов у відкритій книзі! Що мені робити?

А Бавдоліно відповідав:

— Мовчи і не приміряй себе до інших.

Товстому чоловікові, який з трудом піднявся до нього, він сказав: